Надзвичайна демографічна ситуація. Чому Україна втратить мільйони людей у найближчі роки.

В Україні вже давно склалася, умовно кажучи, "надзвичайна демографічна ситуація". І це сталося ще до війни.

Я формулюю це так: якщо війна — національна трагедія, то наша демографія — національна катастрофа.

Проте ще страшніше ставлення суспільства до цієї проблеми.

Одні міркують у стилі: "менше народу — більше кисню". Інші згадують приклад малонаселеної Австралії. Треті говорять, що "в усьому світі так".

Це, по суті, свідчить про глибоку внутрішню суїцидальність частини нашого суспільства.

Громадська суїцидальність — це нездатність реагувати на екзистенційні ризики існування нації як цілісного живого, роївого організму.

У нас дійсно є одне спільне явище з країнами ЄС — коефіцієнт фертильності нижче 2.

Для простого відтворення популяції потрібно 2,2. В Європі цей показник, як і в нас, нижче критичної двійки (в Україні він нижче одиниці — 0,7).

Але це лише частина демографічного рівняння, так не можна порівнювати.

Європа вирішує проблему з демографією за рахунок трудової міграції з інших країн.

Франція — за рахунок народжуваності серед мігрантів з Франсафрики (що, до речі, створює інші проблеми, вже соціального, а не демографічного характеру).

У Китаї коефіцієнт фертильності — теж нижче 2. Але там є 1,4 млрд населення. Тобто, головна проблема Китаю — це старіння населення, а не його чисельність.

В Японії низька народжуваність, але при показнику населення в 125 млн, економічно активне населення на історичному піку — більше 60 млн осіб.

Завдяки чому?

Залучення до трудових ресурсів людей старше 65 років (більше 20% трудових ресурсів).

Але це досягається завдяки унікальному зростанню тривалості життя в Японії: чоловіки живуть в середньому більше 80 років, а жінки — ще більше.

Тобто, якщо не враховувати такі країни, як Індія, Пакистан, Йорданія, Афганістан, Саудівська Аравія, Узбекистан, деякі африканські держави, то майже у всіх є проблеми з народжуваністю, що закономірно в умовах споживчого суспільства 21 століття та жіночої емансипації.

Але у більшості країн є свої амортизатори цієї проблеми.

Їх три:

1. Спочатку велика чисельність населення для даної території. Виникає проблема старіння, а не кількості.
2. Динамічний потік трудових мігрантів, магнітом для яких є високі стандарти життя та розвиток економіки.
3. Залучення до складу трудових ресурсів жителів старше 65 років за рахунок зростання тривалості життя та доброго здоров'я (медицина, профілактика, харчування тощо).

У нас немає жодного з вказаних вище факторів:

1. Спочатку велике населення в 53 млн розгублене.
2. До нас ніхто не їде і не поїде в майбутньому.
3. Середня тривалість життя чоловіків в Україні скоротилася з 64 до 57 років, а жінок — з 75 до 70 років.

Тобто старше 65 років буде жити лише незначна частина жіночого населення, стан здоров'я якого не дозволить працювати. А більшість чоловіків до 65 років взагалі не доживуть.

І все це катастрофічно погіршує постійний потік мігрантів з країни.

В найближчі роки Україна буде втрачати 300 тисяч жителів як негативний приріст населення і 500 тисяч виїхавших з країни (сальдо).

Сумарно — від 800 тисяч до 1 мільйона жителів на рік.

Тобто ці процеси, якщо їх не зупинити, загрожують існуванню нації як такої.

І навіть у разі припинення війни.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело