Фото: Роман Ніколаєв

У суспільстві сформована думка, що командири підрозділів не виконують завдань з ризиком для життя. Вони нібито сидять в надійних укриттях і звідти командують підлеглими. Це зовсім не так. Справжні офіцери добре знають позиції, бо обходять їх разом з особовим складом. І досить часто, розуміючи складність завдання, виконують його із солдатами. Саме з таких офіцерів і Руслан Панезьоров. Чоловік з неймовірним досвідом особисто лазить в сірі зони, мінуючи територію між позиціями. Ба більше – коли на групу наших інженерів виїхала російська БМП, він не розгубився, видав себе "за своїх" і продовжив робити справу, хоча перебував у зоні ураження… Яку ж витримку треба мати!

"ЯКЩО ПОТРІБНО ДІЙТИ ДО ПОЗИЦІЙ ВОРОГА СКРИТНО, ГРУПА ІНЖЕНЕРІВ СПОЧАТКУ ІДЕ, ПОТІМ ПОВЗЕ"…

- Я служу в бригаді з третього грудня 1998 року. У 1998 році закінчив Вінницький державний технічний університет, факультет машинобудування. Отримав повістку в Збройні Сили, потім в Козятині на збірному пункті був зарахований в команду, яка мала їхати в шосту окрему аеромобільну бригаду. Там особовий склад відбирав покійний вже начальник інженерної служби майор Олександр Іванович П’ятаков. Побачив мене і сказав: "Ти будеш сапером, будеш служити в інженерно-саперній роті". З тієї пори я в бригаді.

Інженер, скажу вам так, — це така спеціальність, в якій можна розвиватися в різних напрямках. Це не тільки саперна справа, а й фортифікаційна, підривна справа, побудова мостів різного роду. Для мене це – як мистецтво.

Є інженерно-позиційний підрозділ, де є екскаватори, інженерна техніка. Він обладнує капоніри, різні позиції під різні засоби ураження. Обладнуємо траншеї, взводні опорні пункти, бліндажі. Відновлюємо дороги, прокладаємо дороги в полях, і так далі. Саперний підрозділ встановлює міни, створює інженерні загородження, не тільки вибухові, а й невибухові, перед своїми позиціями, між позиціями, в міжпозиційному просторі, прикриваючи фланги. При штурмових діях робимо проходи в мінно-вибухових загородженнях противника.

- Як робляться ці проходи?

- Залежить від обстановки. Якщо потрібно пройти до позиції противника скритно, то проводимо розмінування вручну. Йде група саперів, потім повзе, працюючи щупом, міношукачем, виявляє вибухові предмети і або підготовлює їх для знищення, або проводить знешкодження – переводить в небойовий стан.

- Коли ви потрапили в бригаду і вирішили, що в ній залишаєтеся, у вас було відчуття, розуміння, що буде війна з росією? Така велика війна?

- У 1998 році такого поняття і розуміння не було.

- А коли воно прийшло?

- Для мене було здивуванням у 2014 році, що росія використала свої кадрові війська проти нас. І десь після 2016 року я зрозумів, що буде повномасштабне вторгнення, що вони не зупиняться. Це стало зрозуміло з того, що Крим став "їхній", частини Донецької і Луганської областей – "їхні", а коридору до Криму не було. Через той міст, через понтони не дуже зручно все доставляти, проїзд обмежений. По-любому вони мали з часом зробити сухопутний прохід до Криму. Плюс постійні їхні накачування прикордонних територій своїми військами, тренування, полігони і так далі, аж до Білорусі. Явно ставало зрозуміло, що вони будуть повномасштабно наступати на Україну.

- З чим вам доводиться стикатися, нові інженерні засоби росіяни використовують?

- Було багато мін і пасток їхнього промислового виробництва, які ми бачили тільки на малюнках. У нас таких зразків не було, ми їх вивчали завдяки Інтернету. Під час операції ООС і під час повномасштабного вторгнення ми зіткнулися з цими зразками. Нам це дало змогу їх вивчити, з ними працювати і виробити систему їхнього знищення і знешкодження.

Якось проти нас стояла якась інженерна бригада. Вона мала доступ до таких інженерних засобів, які проста їхня піхота не мала. Вони використовували різного роду міни-сюрпризи, які ми бачили тільки на малюнках, систему "Охота", дистанційні засоби мінування ПОМ-2, ПОМ-3, ПТМ-3, ПТМ-4. Важко протистояти таким мінам. А міни-сюрпризи вони підкладали, в основному, під кинуті танки, під боєприпаси. Коли піхотинець або сапер захоче взяти якийсь предмет, міна підривається.

- Ви брали участь у контрнаступі на Харківщині. Що входить у завдання інженерів у таких діях?

- Облаштування мостів через водні перешкоди. У нас є комплекти важких механізованих мостів. Ворог же, відступаючи, підривав мости. Де потрібно, ми для переходу нашої техніки ставили свої переправи. В Ізюмі вони підірвали мости. Перший міст між лівим і правим берегом поставив мій підрозділ.

- А швидко розгортається понтонний міст?

- Залежно від обстановки: є вогньовий контроль чи немає, треба підготовити береги чи не потрібно. Норматив – за годину покласти чотири ланки. Ланка — це десять метрів. Одна машина під’їжджає, кладе десять метрів, на цей міст заїжджає друга, кладе десять метрів, і так далі.

Коли наш контрнаступ пішов у сторону Сватового, ми в двох місцях ставили мости на річці Жеребець, в двох населених пунктах. Піхота пройшла, зачистили плацдарм, ми провели розвідку, заїхали, кинули мости – і далі поїхала техніка.

Коли ми пішли в контрнаступ, росіяни були у вигляді жертви, а ми – у ролі хижака. Ну і вони там мінували багато, жорстко і хитро.

- А вони встигали? Бо ж буквально тікали від вас?

- До Ізюму вони не встигали це робити. А коли ми вже перейшли Оскіл, закріпилися по ту сторону річки і пішли на Борову, у них вже був час. Вони зрозуміли, що втратили ініціативу, не можуть нас втримати, і почали використовувати масове мінування. Мінували все, що тільки можна, і будь-якими засобами. Нам доводилося розміновувати, і були у нас втрати від різного роду їхніх пасток і сюрпризів.

- Тобто саме ви з підлеглими ідете першими в такій ситуації?

- Йде штурмова група піхоти, десантників, в ній є група саперів – або два чоловіки, або п’ять. Сапери йдуть попереду, оглядають місцевість. Знаходять міни – знешкоджують їх або переводять у небойовий стан. Або позначають, а потім, коли групи пішли, позаду іде спеціальна група, яка все це знищує. Підчищає, скажімо так.

"ВОРОЖЕ МІННЕ ПОЛЕ МИ ВИЯВИЛИ, КОЛИ ТАМ ПІДІРВАВСЯ МОСКАЛЬСЬКИЙ СПЕЦНАЗ"

- Вам довелося за ці півтора року мінувати і підривати мости?

- Так. На початку повномасштабного вторгнення ми знищили багато мостів – для того, щоб скувати маневр противника, щоб він не зміг просунутися. Повномасштабне вторгнення застало нас на Миколаївщині. Ми знищили мости в районі Миколаєва, потім в районі Вознесенська, завдяки чому і стримали навалу, а потім пішли і в контрнаступ на Миколаївщині. У них тоді не було часу щось сильно мінувати. Тільки частково ставили мінні шлагбауми на дорогах. Одне було мінне поле, достатньо велике, ми зняли порядку 150 мін в районі одного населеного пункту. Але перший, хто там підірвався, це москальский спецназ. Їхали на "Тигрі", не знали, що там їхнє ж мінне поле – і наїхали на міну. За рахунок того, що вони підірвалися, ми й виявили те мінне поле.

- Що ви відчували, коли підривали наш міст, який потім доведеться поновлювати? Стільки їх по всій країні зруйновано…

- Скажу вам відверто — є завдання. І ніхто не думає, що і як потім прийдеться відновлювати. Що там відновити — понтони привезли, кинули, і по понтонах переправляємося. Задача стоїть — знищити. Зробив розрахунки, визначив, які треба засоби, куди треба заложити. Заложили і підірвали.

- З одного вибуху можна підірвати міст?

- Так, з одного підриву – якщо ти зробив правильні розрахунки і правильно заложив вибухівку, — можеш знищити міст так, що він відновленню підлягати не буде. Треба його повністю розбирати і заново будувати.

- Ви, звичайно, бачили перший підрив Керченського мосту. Наскільки він був ефективний?

- Проліт мосту впав, переїзд був неможливий – це вже ефективно. Логістика через міст порушилася – це вже ефективно. Щоб його відновити, знадобився місяць. Якби був постійний вогневий контроль в тому місці, то його б не змогли відновити. Зараз ним користуються все менше…

- До вас у підрозділ приходять нові люди. Ви бачите, кого можна навчити інженерної справи, а кому, що називається, "не дано"?

- На початок війни в моєму підрозділі було всього-навсього 42 контрактники. А мало бути 180. Коли почали йти мобілізовані, підготовки як такої не було, бо треба було одразу наповнювати штати. Ми вчили їх вже самі. Будь-кого можна навчити. Не можна навчити, щоб людина не боялася. Ну як… Всі бояться. Головне, щоб солдат-сапер був впевнений в своїх силах. І щоб він був сміливий. Сміливості навчитись не можна, якщо людина боїться, то ти її не навчиш. Спочатку чисто з контрактників були групи, потім контрактники ставали командирами груп, до них давали мобілізованих, і так один одного вони вчили. У тихі дні, коли не було багато роботи, ми проводили різного роду заняття, тренування. Так підтягували особовий склад.

- Ви кимось з них пишаєтесь?

- Я пишаюся всіма своїми солдатами. Не тільки саперами, а й екскаваторниками, тралійниками, розрахунками мостів, розрахунками УРок. Всі сміливі, навчені, всі люди – достойні сини свого народу.

Кого б вирізнив? Наприклад, чоловік з позивним Каток – він з Вознесенщини Миколаївської області. До цього був різноробочим, охороняв фермерські поля. Третього березня він вже був у нас, біля Вознесенська. Він дуже сміливий. І завжди вносить свою нотку в наші завдання… Говорить: "Ні, тут по воєнному працювати не потрібно, треба вже по-другому, по-нашому…" У нього свій почерк роботи. Він може залізти туди, куди не кожен залізе, поставити там, що треба. І там потім підривалися москалі. На його прикладі піхота бачила: ні фіга собі, туди теж можна було піти, залізти! Піхота бачить: якщо сапери лазять попереду, там, де страшно, отже, дорога вже протоптана. Не так вже і страшно. На жаль, цей боєць загинув 3 липня цього року…

- Інженери мають регулярно ходити у сіру зону…

- Це залежно від того, яку операцію ми маємо робити. Якщо ми в обороні, то ліземо в сіру зону мінувати. Якщо йде наступ, то ліземо в сіру зону шукати їхні мінні поля, щоб робити там проходи. Як це робиться? Спочатку все облітає безпілотник, дивимося з висоти, чи є якісь ознаки мінування. Коли ставлять протитанкові міни на грунт, їх просто видно. З протипіхотними мінами так не вийде. Визначається, де стоять наші війська, де противник, де його спостережні пункти. По рельєфу визначається, де можна пройти, яка там місцевість. Якщо це потрібно нам замінувати, то де, якими мінами, коли. Це все збирається докупи, визначається кількість людей, яким треба доповзти, донести, хто буде прикривати – у нас є своя група прикриття, або група прикриття ССО чи розвідників, або якийсь піхотний підрозділ. І тоді з тими засобами, що ми визначили, група повзе в те місце, яке ми визначили, і відпрацьовує ту місцевість.

- Ще ж треба багато всього тягти на собі…

- Так, підносимо, повертаємося і знову підносимо. Були такі випадки, наприклад, біля Золотарівки, ще у 2022 році, коли виїжджали їхні танки і дуже нас кошмарили. Сіра зона там була достатньо велика. Група саперів з мінами в одну сторону пішки йшли п’ять кілометрів, відпрацьовували і верталися назад. Зате з цих дій були великі результати. Танки перестали виїжджати. Плюс ми використовуємо різноманітні інженерні боєприпаси, щоб вони не звикали до одних і тих же.

- Теж робите для них сюрпризи…

- Так, без сюрпризів в нашому ділі не можна. Це ж мистецтво!

"ВІДЧУЮ ВТОМУ, КОЛИ ПРИЙДЕ НАША ПЕРЕМОГА"

- Ви командир на рівні батальйону. Ви вже можете і не маєте ходити в сіру зону. А кажуть, що ви це все одно робите…

- Ну, інколи людям потрібно для впевненості, щоб з ними був серйозний офіцер. Це потрібно не тільки групам, але й тій піхоті, яка стоїть в окопі. Коли до них приповзає офіцер і повзе далі зі своїми товаришами, то у них піднімається морально-психологічний стан. Плюс – адреналін.

- Ви залежні від адреналіну?

- Вже, напевне, маю цю залежність… (сміється.) Та й коли ти особисто на місці, все бачиш, – це зовсім інакше, ніж керувати звідкись, дивитися на екран…

- А були ситуації, коли ви прийшли з групою щось робити, а вертатися вже змоги не було?

- Був такий випадок в районі Спірного у 2022 році. Потрібно було мінувати шляхи перед цим населеним пунктом. Перед нами був ще один підрозділ. Ми визначили, по яких дорогах йому переміщатися. Всі інші дороги і підходи ми мінували протипіхотними і протитанковими засобами. І от той підрозділ відійшов. Ми мінували крайню дорогу, щоб противник не пройшов далі, йому потрібно було тільки обходити цей населений пункт. А обійти не вийшло, бо справа і зліва – висоти, на них стояли наші підрозділи. І противнику лишалося або підриватися, щоб зайти в населений пункт, або стояти перед ним. Перед собою ми замінували вузьку ділянку дороги і почали нарощувати загородження вглиб. Йдемо з мінами, і тут – раз! – виїжджає БМП противника за 200 метрів і наводить на нас ствол. Ну, думаємо, зараз розрядиться по нас. Я почав махати руками, мовляв: "Стій, все нормально". Показав йому, що не можна сюди їхати, підняв великий палець вгору – все, мовляв, о’кей. Він розвернувся до нас бортом і став нас прикривати з боку поля – мабуть, вони вирішили, що це їхній підрозділ. Ну, ми допрацювали і вийшли звідти.

- Ще й допрацювали?

- Допрацювали (сміється.)! Ми відійшли з зони ураження, куди він міг стрельнути. А потім городами пішли звідти.

- А він був перед вашим загородженням?

- Так, і підірвався би, якби поїхав на нас.

- Це зухвалість?

- Зухвалість (сміється.)

- А не було бажання одразу втекти? Ніхто з хлопців не запанікував?

- Якби почали тікати, то ворог би зрозумів, що це українці.

- Це ж яку нервову систему треба мати…

- Спокійну (сміється.). Був ще такий випадок. Вже, на жаль, ми втратили ту позицію. Мені самому прийшлося туди повзти і мінувати, бо я не міг послати солдат – було дуже ризиковано, ворог був надто близько.

- Це було вже під Бахмутом?

- Так. Ризик був дуже великий. Я взяв з собою ще двох саперів, і ми поповзли працювати. Всі сподівалися, що нам вдастся, і таки вдалося замінувати протипіхотними засобами, прикрити одну позицію. Сіра зона між нами і противником становила сто метрів.

- Вночі ходили?

- Вночі. Таке завжди робиться вночі. Ми відпрацювали, але, на жаль, зранку почався штурм, і противник зробив розмінування своїми тілами. Один підірвався, другий, і далі вони пішли по трупах. Ми шкоду завдали, але не стримали рух. Весь наш ризик у той момент не справдився. Якби ми стримали, я б рахував цей ризик вдалим. А так… Що ми не робили, як не мінували, але не стримали. Бо вони розмінували своїми тілами.

-Майже рік ваш підрозділ біля Бахмуту. Тривалий час ви стримували росіян саме в цьому місті.

- Коли противник прорвався в районі літачка, один наш підрозділ послали туди закрити той прорив. Підрозділи стали, закріпилися, і треба було допомогти піхоті – замінувати… Наші підрозділи закріпилися біля п’ятиповерхівок, в школі, а противник був в п’ятиповерхівках навпроти. Треба було підходити до тих будинків і позиційній простріл замінувати.

- А там же все видно?

- Все видно. Наші вранці зайняли позиції, а вночі вже сапери мого підрозділу і група саперів з другого батальйону зібралися, обговорили, обміркували: що ставити, як ставити, де ставити. Цілу ніч працювали. Відпрацювали вдало. Хоча і снайпери противника стріляли, і артилерія стріляла, але хлопці відпрацювали. На другий день вони спробували ломанутись – і повибухали. Противник вискочив, не думав, що там заміновано. Побігли – один підрив, другий… Раз — і стали. Піхота по них відпрацювала – і все закінчилося. Зрозуміли, що тут не пройдуть. Пішли з півночі. Але ми свою зону відповідальності втримали – завдяки саперам і завдяки сміливості піхоти.

- Ви багато років в армії. Зараз, коли вже всі зрозуміли, що війна велика, що прилетіло всюди, по всій країні, багато хто каже: "Вже півтора року війни, ми втомилися…" А ви втомилися від війни – за всі ці роки, що воюєте?

- Напевно, я відчую втому, коли буде Перемога. Тоді можна буде відчути втому – коли ми переможемо. А зараз немає часу про це думати, втомився ти чи не втомився. Треба воювати, треба нищити ворога.

- Чи відчували ви страх, що ми не встоїмо, коли почалася повномасштабна війна? Адже ж – "друга армія світу"… Колони росіян пройшли аж до Вознесенська. Під Києвом скільки їх було. І коли з’явилося відчуття: ні, вони нас все одно не подолають?

- Відчуття навали було в перші дні війни, коли бригада була в районі Миколаєва. Батальйони бригади кинули на Антонівський міст, у Каховку. І там дійсно пішла така навала, що підрозділи не могли втримати наступ, доводилося відступати вночі. Були такі випадки, що наша колона відступає, їхня наступає. Помахали одне одному руками. Ті думали, що ми – москалі… Ми виходили на другі рубежі. От тоді відчувалася навала, що її не можна стримати – пруть з усіх боків, а у нас не вистачає сил їх перекрити… Але коли ми стримали їх біля Вознесенська, перехопили ініціативу на тому напрямку і почали гнати у зворотний бік, з’явилися полонені, з’явилися трофеї, то ми відчули впевненість у своїх силах. Тоді я зрозумів, що ми переможемо. Плюс в Інтернеті бачили новини, як місцеві дають прикурити під Києвом, у Чернігові. Та ми бачили, як місцеві нам допомагали у Вознесенську — стояли з нами в одному окопі… Було зрозуміло, що нас не переможуть.

- От ви кажете: після Перемоги відчуєте втому, можливо... А як же ви її відчуєте, якщо треба буде розміновувати всю країну?

- Надіюся, що я розміновувати країну не буду (сміється.). Хай МінЧС, різні цивільні організації цим займаються. Нас, думаю, до цього сильно залучати не будуть. А я, думаю, відслужу встановлений термін і буду ходити на риболовлю…

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ