Коли навесні минулого року, рятуючись від війни, в Європу приїхали мільйони українських жінок з дітьми , основним завданням школи було дати їм відчуття безпеки та можливість адаптуватися у новій країні.

Про знання тоді не йшлося.

Минув рік, і постали інші питання.

Чи вивчили діти мову достатньо, щоб повноцінно опановувати науки? Чи змогли вони соціалізуватися і завести друзів? Чи не втратили вони звʼязок з українською школою? І який вибір вони зроблять далі?

В Україні переживають: прогалини у знаннях школярів, у тому числі і тих, хто виїхав за кордон, можуть сягати кількох років.

Водночас європейські чиновники хвилюються через те, що велика частина українських дітей-біженців випали з системи освіти.

Така ситуація, приміром, у Польщі, де влада дозволила українцям не відвідувати школу, а продовжувати дистанційне навчання вдома.

Батьки старших школярів розчаровані тим, що попри значні зусилля, їхні діти не мають рівних можливостей у навчанні і вступі порівняно з місцевими.

А батьки молодших дітей із сумом спостерігають, як швидко діти можуть втрачати ідентичність, інтегруючись в іншомовне середовище.

Більшість при цьому визнає: освіта буде важливим фактором, коли родина вирішуватиме, повертатися в Україну чи ні.

Усвідомлює це і українська влада. Навчання близько чверті українських школярів за кордоном може сильно змінити демографічну ситуацію України в майбутні роки.

Насправді точна кількість дітей, які виїхали з України після 24 лютого, владі невідома. У країнах Євросоюзу їх близько 700 тисяч, але якщо врахувати тих, хто виїхав за межі ЄС чи був вивезений у Росію, цифра буде значно більшою. Крім того, частина дітей залишається в окупації.

У Європі найбільше українців прийняли школи Польщі та Німеччини — близько 200 тисяч кожна. Тимчасовий захист, які отримали українські біженці в ЄС, гарантував дітям право на освіту.

BBC поговорила з родинами, чиї діти вчаться у польських та німецьких школах, а також вивчила дані моніторингу та опитувань, проведених у цих країнах.

Труднощі перекладу

Минулого року, вирушаючи у вимушену еміграцію, чимало батьків сподівалися, що діти принаймні швидко опанують нову іноземну мову.

Утім, рік потому, мовний барʼєр залишається основною перешкодою як на уроках, так і у спілкуванні з однолітками.

“Мій 14-річний син досі не адаптувався до навчання іноземною мовою”, — розповідає Олена, яка живе в Берліні, її син Георгій вчиться у 8 класі. Деякі предмети даються легше, але фізику він не розуміє взагалі, хоча мав високі бали з цієї дисципліни у профільній гімназії в Україні.

На уроках не дозволяють користуватися мобільними телефонами, тільки паперовим словником, тож учні часто не до кінця розуміють завдання.

“Навіть ті діти, які ходять у школу в Польщі вже два-три роки, все одно мають труднощі з мовою, — розповідає мама шестикласниці Марії із Вроцлава. — Є три предмети, для яких польська мова стала важким барʼєром, — історія, біологія та географія”.

За задумом європейських міністерств освіти здолати цей барʼєр мали інтеграційні класи та асистенти вчителів. Однак ресурсів на них катастрофічно не вистачило.

Як показав моніторинг Amnesty International, на початок 2023 року у Польщі лише 15 тисяч українських дітей відвідували підготовчі класи. Більшість одразу зараховували у звичайний польський клас, навіть якщо вони взагалі не знали мови.

“Одна справа, коли ти прийшов і вчишся у початкових класах, тут програма менш обтяжена, і головне завдання – адаптація дитини до школи. Інша справа — старші класи”, — розповідає Олександра, яка працює в одній із краківських шкіл асистенткою вчителя, а також інклюзивним вчителем молодшої школи.

З двома доньками вона втекла з окупованої Бучі, де їхнє житло зруйнували росіяни. У Польщі вона змогла влаштуватися за своєю педагогічною освітою, яку раніше тут отримала.

Польське міністерство освіти мало гарантувати учням з України від 2 до 5 годин безкоштовного додаткового навчання польської мови на тиждень, але у реальності для цього не вистачає ані вчителів, ані класів для проведення уроків, каже Олександра.

Вона додає, що типовою помилкою є уявлення про те, що польська мова легша за англійську чи німецьку. У польській складна граматика, а схожі, на перший погляд, слова часто дуже відрізняються за значенням.

Попри необхідність вчити дітей мови, сама ідея підготовчих класів не витримала перевірки часом. У Німеччині, яка має досвід інтеграції дітей-біженців ще з 2015-16 років, так звані Welcome classes жорстко критикують.

Відокремлення дітей мігрантів спричиняє більше негативних, ніж позитивних наслідків, пояснюють німецькі експерти.

Підготовчі класи не інтегровані у звичайну шкільну систему і не мають фіксованого навчального плану. Тож те, що там вивчають діти, повністю залежить від вчителя.

Дослідники давно зʼясували, що для успішного навчання дітям мало просто розуміти мову, потрібні розвинені навички письма, читання і мовлення. Їхній брак зменшує бажання вчитися.

У доньки Альони, яка відвідувала четвертий клас варшавської школи, почалися проблеми з математикою, а потім вона взагалі втратила інтерес до школи: “Вона не засвоювала програму у польській школі і водночас відстала від української”.

Альона влаштувалася на роботу у Варшаві і планувала залишитися до закінчення війни, але проблеми дитини у школі змусили її повернутися в Україну.

Шкільні бійки та випадки булінгу

Останньою краплею, за словами Альони, став цькування доньки у школі.

“Її почали цькувати через те, що вона з України”, — розповідає жінка. Вона додає, що коли розповіла про це вчителю, проблема одразу вирішилася. Але дівчинка все одно не хотіла ходити до школи, скаржилася, що в неї немає польських друзів, і дуже хотіла повернутися в Україну.

Олександра, яка працює міжкультурним асистентом у Кракові, розповідає, що бійки між українцями і поляками – це “непоодинокі випадки”.

Хоча всі мами, з якими говорила BBC, згадують підтримку і теплий прийом Польщі, у їхньому досвіді також були ситуації, коли діти стикалися з проявом негативу через їхнє походження.

Про конфлікти на етнічному ґрунті згадує у своєму дослідженні і Amnesty International.

“У Польщі немає системно прийнятої антидискримінаційної чи міжкультурної освіти”, — пояснюють правозахисники.

У польському міністерстві освіти відповіли, що “розвиток таких компетенцій закладений у базовий навчальний план”. Однак, на думку фахівців Amnesty, цього недостатньо.

Водночас мами українців, які вчаться у німецьких школах, ворожості на етнічному ґрунті не помітили. “Німці все ще відчувають свою провину, вони приділяють увагу расовим і міжкультурним питанням, і це дуже відчувається навіть у школі”, — каже Олена, син якої вчиться у берлінській гімназії.

Але друзів серед німців у Георгія довгий час не було, додає вона. Він через це переживав, відмовлявся їздити з класом на екскурсії, почувався самотнім.

Про те, що дітям складно налагодити контакти з однолітками, кажуть і батьки інших школярів, які вчаться за кордоном, насамперед підлітків. На їхню думку, основна причина все ж таки – мовний барʼєр.

Мовні навички важливі не лише для академічних досягнень, але й для того, щоб діти розвинули почуття причетності, спільності у школі, наголошують фахівці OECD у великому дослідженні, присвяченому освіті біженців у різних країнах.

“Гімназія не світить”

Попри те, що країни ЄС гарантували іноземцям такий же доступ до освіти, як і власним громадянам, українські школярі за кордоном добре відчули, що на практиці це складно реалізувати, зокрема і через об’єктивні фактори.

У першу чергу з цим стикнулися ті, хто мав перейти на наступний етап навчання, – вступити у старшу школу або ВНЗ.

Так, українські восьмикласники, які приїхали у Польщу навесні минулого року, опинилися перед непростим вибором. Щоби перейти у 9 клас, вони мали скласти іспит для закінчення базової школи, так званий “іспит восьмикласника” (польську мову, математику й іноземну). Або ще один рік провчитися у восьмому класі.

За цей рік вони мають опанувати польську мову та програму настільки, щоб успішно конкурувати з поляками за вступ у гімназії та коледжі. Якщо їм цього не вдасться, можна буде обирати ті школи, де залишаться вільні місця після зарахування польських учнів.

На іспиті минулого року Польща дозволила українцям відповідати на запитання з математики та іноземної мови українською, їм дали більше часу на завдання і можливість користуватися словником на іспиті з польської мови.

Однак за висновками Amnesty International, іспит восьмикласника у його нинішньому вигляді все одно не відповідає принципу рівності в освіті, прописаному у польській конституції.

“Польська система освіти недостатньо враховує здібності, знання та навички учнів з України, вибір шкіл обмежений”, — пояснили правозахисники.

Схожа ситуація і у Німеччині.

Олена, мама Георгія, розповідає, що у місцевому департаменті освіти, їй так і сказали: “українським дітям гімназія не світить”.

Там пояснили, що для вступу потрібні знання мови на рівні C1 і порадили провчитися рік в інтеграційному класі. Після нього можна потрапити у звичайну середню школу або реалшуле, після якої здобувають професійно-технічну освіту.

В Україні її син вчився в одній з найкращих гімназій Львова, мав високі оцінки з математики, англійської та інших предметів.

Олена розповідає, що написала листи у десятки берлінських шкіл і отримала відповідь лише з однієї, яка запросила на співбесіду. Георгія взяли на навчання через те, що на іспиті він показав дуже високий рівень математики, інформатики й англійської.

Однак для більшості українських старшокласників шлях до вищої освіти у Німеччині потребуватиме декількох додаткових років.

Їм спочатку доведеться вивчити мову, а потім скласти абітур, який дає право вступати в університети. Ухвалити таке рішення непросто, адже родини не знають, скільки часу вони залишатимуться у Німеччині.

Німецька влада пояснює, що для молоді без професійної підготовки обов’язкове навчання у школі триває до кінця навчального року, в якому їм виповнюється 18 років.

А тому ті, хто після 11 класу не встиг нікуди вступити, були змушені працювати у майстернях або відвідувати вечірню школу.

В опитуванні німецького Центру Східно-Європейських і міжнародних досліджень (ZOIS) українські старшокласники у Німеччині сказали, що їхнє “життя поставлене на паузу” і вони почуваються "між двох світів".

“Я тут до школи не піду”

Саме через те, що старшим дітям складніше інтегруватися у нову систему освіти, багато хто з них вирішив не йти у місцеву школу, а продовжувати дистанційне навчання у своїй українській.

Така опція до останнього часу була можлива у Польщі. Її уряд, на відміну від Німеччини, не вимагав від українських біженців обовʼязково відвідувати школу, а просив лише підтвердити, що вони продовжують вчитися онлайн в Україні.

Мешканка Дніпра Тетяна розповідає, що приїхала з сином 8-класником до Варшави у березні 2022 року. За два місяці Максим не встиг би підготуватися до іспиту, а рік втрачати не хотілося, пояснює Тетяна.

За її словами, син категорично сказав: "Я тут до школи не піду". Він не знав мови і чекав, що вони незабаром повернуться в Україну.

“Він не хотів тут взагалі ні з ким спілкуватись, крім своєї родини”, — додає Тетяна.

Через відключення електрики восени і взимку уроки в українській школі були не всі, хоча школа ще з часів пандемії добре організувала онлайн-навчання, каже мама девʼятикласника.

Онлайн навчання не дисциплінує так, як заняття на уроках в школі, каже жінка, і у сина безперечно є прогалини у знаннях.

Рік потому хлопець вже і не проти піти до польської школи, але для цього йому доведеться спочатку вчити мову і, можливо, піти в інтеграційний клас.

Польський уряд стверджує, що таких дітей як Максим у Польщі може бути близько 300 тисяч.

Вони залишаються поза польською системою освіти, а це неприпустимо, якщо війна триватиме і далі, заявив нещодавно міністр освіти Польщі Пшемислав Чарнек.

З наступного навчального року влада планує запровадити обов’язкове навчання для всіх українських дітей у польських школах.

Така велика кількість дітей, які не відвідують школу, справжня проблема, каже інклюзивний педагог Олександра:

“Діти понад рік живуть в іншій країні, але навіть на побутовому рівні не можуть сказати пари слів”.

Українська по зуму

Утім, майже третина українських дітей за кордоном поєднують навчання у двох школах – місцевій і українській. Такі дані наводить український освітній омбудсмен Сергій Горбачов.

Одні школярі оформили сімейне навчання або екстернат. Вони вчаться самостійно і пишуть тести наприкінці кожного семестру. Інші намагаються встигнути на уроки в обох школах. Найчастіше це учні старших класів.

Ірина, мама восьмикласника із Харкова, який вчиться у німецькому містечку поруч із Дюссельдорфом, розповідає, що їм вдалося “стикувати” розклад.

“Він включається на деякі уроки з дому вранці, потім їде до німецької школи, і якщо встигає, повертається на українські онлайн-заняття вдень”, — розповідає жінка про звичайний робочий день сина.

За її словами, рятує те, що в німецькій школі немає домашніх завдань, а більшість уроків закінчуються о 13.00. “Звичайно, він не може приділяти українській школі стільки часу, як раніше, і є таке розпорошування”, — додає Ірина.

Старша дочка Олександри із Кракова готується до атестації паралельно у двох школах – у 8 класі в Польщі і у 9 — в Україні. “Вона не живе фактично, сидить весь час за підручниками”, — каже жінка.

Це величезне навантаження, яке нерідко призводить до нервових зривів.

Україна поки не має системного підходу, як підтримати дітей за кордоном, зазначає освітній омбудсмен.

На жаль, досі не розробили механізм, як українським школам зараховувати оцінки, які діти отримують за кордоном. Кожна школа вирішує по-своєму, і з цим є великі проблеми, не визнають навіть фізкультуру та малювання, каже Горбачов.

Водночас діти, які вчаться на екстернаті, мають суттєві прогалини у предметах українознавчого циклу — українській мові, літературі та історії.

Битва за дітей

Новий міністр освіти України Оксен Лісовий уже заявив, що країна прагне повернути дітей, які в результаті повномасштабного вторгнення виїхали за кордон.

Однак справа, вочевидь, буде непростою.

Попри труднощі, з якими стикнулися українські школярі, багато хто вже оцінив переваги європейської освіти. Повага до особистості дитини, більше вільного простору, неперевантажена програма, орієнтація на практичні знання, матеріальне забезпечення шкіл.

“Школа виглядає як Гоґвортс, — розповідає мама Георгія про його берлінську гімназію. — Є декілька сучасних лабораторій, в яких діти щотижня проводять досліди з хімії та фізики. На уроках музики у кожного учня клавіші “Ямаха”, на яких вони вчаться грати”.

У польських школах батьків вражає, як багато вони роблять для загального розвитку дитини, — учнів весь час водять на екскурсії, у музеї, кіно і театр.

Фахівчиня з інклюзивної освіти Олександра каже, що батьки дітей із порушеннями розвитку також оцінили різницю між польською школою і українською.

“Вони не будуть повертатися, тому що бачать, що тут дитина з її порушенням може отримати повноцінну освіту і жити повноцінним життям”.

Через демографічну кризу і старіння європейські країни можуть бути зацікавлені в українських дітях. І першою серед них є Німеччина, яка вже багато років відчуває серйозний дефіцит робочої сили і почала активно заохочувати мігрантів.

Україні в такому разі доведеться перемагати у ще одній битві — битві за дітей.