Фото: Кульков Володимир

Вірш Кулькової Олени у співавторстві зі Світланою Дубницькою присвячено світлій пам’яті найріднішим,чоловіку Володимиру Кулькову і матусі Надії Олексіївні.

Для нас назавжди ви живі...

У спогадах, в серці та у мріях.

Хай Господь Бог упокоїть вас в Царстві Небесному.

Така весна,болюча і страшна,

Забрала в мене серця половину..

Оця пекельна проклята війна!

Загнала чоловіка в домовину...

Я сорок днів,немов-би не жива,

І досі відпустити ще не можу,

Болить мене від горя,голова..

А серце,тільки спогадом,тривожу..

У лютому матуся відійшла,

Раптово так хвороба підкосила,

Як свічечка згоріла,воскова..

Мовчить до нас,холодна ця могила..

-Немає бусі,і нема тепла,

Онучок у віконце заглядає..

Вона ж у нас найкращою була..

І сльози мені очі,заливають.

Мій Володимир шану їй віддав,

Молитву прошептав до пана Бога,

І на війну,рідненький,від"їжджав,

Життя таке..занадто воно строге.

І плакав брат,онучки ваші теж,

Та досі ми повірити не в силі,

Чому біда,не має часто меж?

Над вами Ангелятка тепер білі..

Матуся вже у Господа в раю,

Надією живе у Царстві Божім,

Загинув Володимир у бою..

Життя забрали постіріли ворожі..

Це було там,під Бахмутом страшним,

Катюги наступали й наступали,

І побратима вбили,молодим,

Малесеньке дитятко вони мали.

А "Куля"ще у лютому пішов,

В "Страшних військах"прийшлося воювати!

Він мав у серці чесність та любов,

Він мусів,Україну захищати!

"Француз"удома,"Куля на війні"

Гаряча кров,та добра,справедлива!

Та побратима виніс на спині,

Хоч падали снаряди,наче злива.

Він просто батько,просто чоловік,

Дідусь хороший,щирий і привітний,

Такий короткий,дав Всевишній,вік,

А як без тебе,жити тепер,рідний?

Гриби ,рибалка,все він полюбляв,

Із Женею читали Симоненка,

Чому Ісус,нам серденько забрав?

Він одинокий в небі,мов лелека.

Так плакали ті хлопці молоді.

І сльози пропікали мені душу,

Сашко й Василь,зустрілись в перші дні війни,

І Дід сумний,я спогадами зрушу.

Вони були,одна така сім"я,

Я молюся за хлопчиків щоднини,

Бо кожного чекають із"нуля"

Як ми дзвінка чекали,щогодини..

А вдома бідні донечки твої,

Не знають,де подітися від болю,

Лиш плачуть в синім небі журавлі,

За душу чоловіка,Бога молю.

Тих сорок днів,я майже не живу,

Мені у грудях кисню не хватає,

Зустрів Володя маму там сумну,

Вона його так міцно,обіймає..

Летіть мої журавлики у рай.

Я буду лиш молитися до Бога,

Він захищав,так мужньо рідний край,

А в мами,обірвалася дорога.

Не можу я із серця відпустить,

Лиш та воскова свічка догорає,

У грудях тисне,кожен день болить,

Вже сорок днів,та спокою не має.

Пробачте,рідні,ми не вберегли,

Напевне доля в небі так писалась,

Смертельні рани,клятої війни,

І мама,..що з Героєм попрощалась.

Моя молитва тиха і проста,

Я мушу чоловіка відпустити,

Його домівка там,біля Христа..

Та як тепер,на білім світі жити...

Р.S.З моїх слів написано вірно..