Фото: Роман Ніколаєв

Вже навесні 2022 року журналісти почали збирати свідчення про просування росіян Україною після 24 лютого 2022 року. Звідки і як заходили, де були перші зіткнення, як росіяни окуповували міста та як потім українське військо вибивало звідти ворога. Мощун, Скибин, Ірпінь та Буча, Макарів, Іванків… Бої на Миколаївщині. Оборона Попасної та Лисичанська… Про ці події вже написано багато – і військові розповідають, і цивільні дають свідчення… "Чорною плямою" залишаються події березня в Ізюмі. Світ жахнула знахідка масового поховання в ізюмському лісі. 440 могил! Вбитих і закатованих. Цивільних і військових. Дітей і жінок… Найбільший розголос отримала смерть дитячого письменника Володимира Вакуленка, який опинився в окупації. У кінці березня його в капцях забрали з дому, вбили і кинули біля дороги…

Те, що тут відбувався апокаліпсис, розуміють усі, хто проїздить Ізюмом. Розірвані бомбами будинки, розтрощені вщент будівлі шкіл, садочків, військкомату, поліції, торговельного центру, підірвані мости. Бите місто, але не вбите. Люди вертаються, затуляють вікна, роблять ремонти…

Але як відбувалася окупація міста? Як і коли сюди прийшли росіяни? Які бої тут точилися? Коли українська армія вимушена була відійти? Про це свідчень немає. Поки. Бо саме про це розповідає командир розвідувального взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади Роман Сень, позивний Браво. Ті дні березня 2022 року для нього самого мають неймовірну цінність, бо саме тоді він познайомився з Яшкою – Романом Косенком, командиром групи спецпризначення. І був вражений цією людиною. Вже пізніше – після власного поранення – десантник дізнався, що Яшка пройшов шлях від добровольця "Правого сектору" 2014 року до офіцера спецпризначення зразка 2022 року. І це додає спогадам Романа ще більшої вагомості та виразності.

Роман розповідав усе хронологічно. Так і подаю нашу розмову:

День перший. 6 березня 2022 року

- У місто я потрапив 6 березня. О шостій ранку ми туди виїхали. 5 березня командир батальйону поставив завдання висунутись в Ізюм, взявши із собою найбоєздатніших хлопців для виконання бойових завдань безпосередньо в місті. Тому я відібрав найдосвідченіших бійців, і ми висунулися.

Ми знали, що ситуація напружена. Із 3 березня авіація бомбила місто, з дня на день очікувався наступ.

Знімок зроблений 3 березня 2022 року в супермаркеті міста Костянтинівка. За три дні Роман потрапить в Ізюм.

Зранку ми заїхали в місто, доїхали до торговельно-розважального центру "Марс", висадилися біля нього. Ще їздили маршрутки, місцеві ходили. Люди дивилися на нас, як на прибульців – звісно, озброєна банда вивантажилася з БТРів і зникла в невідомому напрямку… Нас провели люди 1-ї аеромобільної роти на командно-спостережний пункт комбата, він розташовувався в підвалі ТРЦ, де був спортзал. Ми розвантажили спорядження і чекали команди. Я розпорядився найнеобхідніше залишити на броні, інше розпихати у спортзалі, де ми мали відпочивати, спати і жити. Провідав своїх розвідників, які вже були там. Хвилин через десять після того, як ми зайшли, комбат по радіостанції викликав мене до себе. Він поставив бойове завдання висунутися на північну сторону міста, провести розвідку і доповідати про обстановку. Комбат сказав мені, що там буде контактна особа – цивільний, його звати Яша, у нього дуже велика борода, чоловік лисий, рудий і невисокий на зріст, він буде нас чекати на заправці. Ми нашвидкуруч зібралися. Декількох своїх розвідників я залишив на КСП з комбатом як резерв, інші сіли на броню, і ми висунулися на північ Ізюму.

- Ще мости були цілі?

- Так. Основний міст ще був цілий, але вже замінований – було видно проводи, самі заряди. Ми переїхали Сіверський Донець – від ТРЦ "Марс" проїхали автовокзал і рухалися через залізний міст. Там місцева тероборона влаштувала загородження з бетонних блоків, їжаків, колючого дроту. Був такий своєрідний блокпост.

Імпровізований блокпост. Ізюм. Березень 2022 року

Рухалися трасою якомога швидше. Проїжджали купу заправок і не знаходили там жодної людини, схожої за описом на Яшу. Одного разу ми спішилися, вирішили пройтися, тому що були прильоти недалеко від нас, після цього я дав команду рухатися далі. Ми проїхали заправку "Бренд Ойл" на виїзді з міста і поїхали трасою Е-40 вже безпосередньо на північ. Побачили імпровізований блокпост з бетонних блоків, людей, схожих на військовослужбовців. Це була місцева тероборона і група ССО – в мультикамі, з "Вулканами". Те, що це група спецназу, було видно з озброєння. Почали розмову, яка спочатку не клеїлася. Я представився: "Я командир взводу, мене послав Циган – це позивний нашого комбата". І спитав: "А де Яша? Ви не бачили такого Яшу?" — "Так це ж я". – "Ви ж не цивільний". – "Ні".

Роман Косенко, позивний Яшка. Фото зроблене Володимиром Миронюком, позивний Джон, восени 2014 року у Пісках під Донецьком. Тоді Яшка був у лавах добровольчого підрозділу. Джон загинув на Донбасі в кінці вересня цього року

Роззнайомилися. Почали проводити розвідку поблизу населеного пункту Глинське. Мої хлопці побачили сліди від колісної техніки – якраз випав сніг, та російські сухпайки з написами, що вони виготовлялися в Криму. А потім з броні, яку ми залишили трішки позаду для прикриття, побачили, що йде бронетехніка, на ній був великий російський прапор. Вона заїжджала в Глинське з полів. Хлопці відкрили по ній вогонь, почався бій. Шквальний вогонь був з нашого боку, хлопці били з гранатометів, стріляли з крупнокаліберного кулемета, з БТРів, працювали снайпери. Я спитав, що відбувається. Хлопці відповіли, що бачать бронетехніку, піхоту. Ми завдали їм втрат, бо від бронетехніки пішов чорний дим, було чутно крики між стрільбою. Противник випустив спочатку зелену ракету – мовляв, вони зайняли пункт, все у них добре. А потім почали одна за одною йти червоні ракети – тобто, не все добре. Бронетехніка залишила поле бою. Ми планували сходити туди дорозвідати, але не встигли, тому що друга колона пішла по трасі Е-40. Перед тим, як вона поїхала, ми пройшлися з Яшкою і Фродо (його заступником, як я зрозумів) по дорозі. Нам назустріч виїхала цивільна автівка, в ній були монахи чи як їх назвати… батюшки. Яшка наказував постійно перевіряти слова-коди: паляниця, Укрзалізниця… Але тут спрацював сам дуже швидко, підійшов до них і спитав: "Який патріархат?" Ті з переляку сказали, що московський, потім "передумали": "Ні, ні, київський!" Але цього було вже достатньо, щоб зрозуміти, що вони розвідують місцевість. Через те, що ми відійшли від зупинки "Глинське" десь на 600 метрів вздовж траси, ця машина не змогла побачити, скільки нас, яка бронетехніка закопана. М’яко кажучи, пояснили цим хлопчикам: якщо вони зараз не покинуть це місце, то вирушать до своїх праотців. Довго чекати не довелося, машина розвернулася та й поїхала. Я в цей момент стояв збоку, контролював, щоб ніхто не виліз із заднього сидіння і не дістав зброю.

Пройшло буквально хвилин сім, як від’їхала ця машина, – і почувся брязкіт гусениць, схожий на БМП. Ми побігли до своїх – попередити, що йде рух. Хлопців не треба було, як то кажуть, довго вмовляти. Вони почали розкладатися біля самої зупинки, облаштовувати оборону і засідку. Розвернули кулемет, підігнали БТР, Яшка з Фродо розвернули ПТРК "Стугна". Мої хлопці розібрали протитанкові гранатомети. І стали чекати. Тільки побачили, що виїжджає техніка, – прийняли бій, почали по них насипати зі всього, що мали.

- Ворогів було багато?

- У тому місці траса не пряма, а заокруглена. Снайпер побачив ворожу БМП, три КамАЗи – не тентовані. Ми почали по них стріляти. Так вийшло, що я свій взвод повністю озброїв бронебійними боєприпасами, вони здатні прошити броню. Коли я вперше побачив росіян… Ходили міфи, що вони бідні, що вони чмобіки. Ні, вони не бідні. Все було організовано. Коли вони побачили, що по них ведеться вогонь з ПТРК, з гранатометів – були влучання, не розгубилися, не вирішили тікати, а почали організовано відкочуватися. Ми насипали, стріляли і через кущі, і на випередження, були прильоти, вибухи. Бій скінчився, противник відступив.

- Скільки приблизно він тривав?

- Хвилин десять, може, п’ятнадцять від самого початку, коли почалася стрілкотня, до того моменту, коли вони відкотили. Коли вони прийшли до тями, почали також по нас працювати у відповідь. Але це був не прицільний вогонь, тому що вони не могли зрозуміти, де ми стоїмо.

Після цього ми пройшлися до місця бою, щоб, можливо, знайти підбиту техніку, людей. Але побачили тільки залишки – шматок ребристого листа, який відлетів під час влучання в БМП, металеві щитки, шматки гумових траків, які відлетіли від кумулятиву. Ще купа якогось металу, кров уперемішку з маслом. Після того підійшов мій снайпер, подивився в оптику і побачив, що далі по трасі валяються трупи російських солдатів. Тобто, вони їх просто поскидали з броні і КамАЗів.

Їхав цивільний у той бік, спитав: "Хлопці, чим можу допомогти?" Я дав йому свій номер, щоб він мені розказав, що там побачить. Хвилин через десять він подзвонив, сказав, що нарахував десь сім-вісім одиниць бронетехніки, з них три були підбиті так, що їх неможливо відновити. Тобто, їх витягли, але вони вже небоєздатні. Також були підбиті і КамАЗи: простріляні шини, лобове скло… Поранених вони евакуювали.

Ми з Яшкою прикинули, що нам робити. Повернулися до своїх хлопців, почали будувати оборону. Але на нього вийшли, і він сказав, що має їхати в інший населений пункт, бо там теж було неспокійно. Вони забрали своє озброєння і висунулися туди, а ми залишилися з тероборонівцями.

- Це була перша колона, перший бій, коли наступали на Ізюм?

- Так. Пізніше стало зрозуміло, що це був перший масований наступ на місто, тому що до цього моменту вже були розвідувальні дозори противника. Яшка після цього бою сказав: "Хлопці, ваш підрозділ дав кацапам гарного прочухана, ви дали їм смачно по зубах".

- Тобто, до цього арта і літаки вже працювали, але колони не доходили так близько до міста.

- Так. Коли вже закінчився бій і ми вийшли на комбата з доповіддю, що ведемо розвідку і бій закінчився, у нас немає поранених та вбитих, він сказав, що паралельно було чути бій біля позиції "Дід", біля бетонного мосту. Там підбили ворожий танк. Там так само було розвідувальне відділення. З підбитого танка зняли трофеї – озброєння, вогнегасники. Я зрозумів, що росіяни намагалися промацати з усіх сторін, де можна проскочити в місто. Коли ми з Яшкою оглядали місце бою, то ще далі, на горизонті, в полях було видно, як рухаються бронетранспортери, дозори, БРДМи, мотолиги. Вони намагалися охопити Ізюм з усіх боків і зайти там, де можна було просунутися. На півночі вони дістали прочухана, там більше не пішли.

Знищений за допомогою NLAW танк рф. Ізюм. 6 березня 2022 року

- Що ви робили далі?

- Після бою ми повернулися до блокпоста, щоб перегрупуватися, поповнити витрачений боєкомплект, проаналізувати, що сталося. Відправили машину з тероборонівцями і гранатометами на зупинку "Глинське", щоб вони організували там спостережний пост. Домовилися: якщо будуть бачити рух техніки, то мають відкрити по ній вогонь і відкотитися до нас, а ми вже приймемо бій. Доповіли про обстановку комбату, він сказав: "Поки чекайте, ми ухвалюємо рішення". Далі до нас під’їхали бригадні розвідники, сказали, що зараз нам поповнять запас гранатометів NLAW.

Над нами почали літати дрони. Ми спочатку думали, що це наші – були схожі на бригадну "Лелеку-100". Але бригадні розвідники сказали, що наших "пташок" тут не має. Ворожі! Відкривали по них вогонь, коли вони підлітали ближче.

Ми поповнили боєкомплект, готувалися дорозвідувати місцевість, планували піти у населений пункт Глинське – на рахунок виявлення вбитих та поранених кацапів. Але не встигли це зробити, бо після того, як приїхали бригадні розвідники, начальник розвідки, по нас прилетіла перша міна. Вона розірвалася метрах у десяти від мене. Нам пощастило, бо міна впала в суглинок біля траси. Нас контузило, накрило глиною. Уламок пробив мені телефон – а я якраз збирався доповісти комбату, що наша техніка трішки вийшла з ладу, але телефон пошкодило.

Після того ми розосередилися – хто по посадках, хто куди, щоб унеможливити ураження всіх одразу. Коли ми побачили, що вони мажуть – а вони дійсно мазали або пристрілювалися погано, бо цей артилерійський удар по нас тривав хвилин двадцять, і вони не могли в нас влучити, влучали в ЛЕП у полі, посадки, дорогу, ؘ– я зрозумів, що треба діяти.

У нас залишився бронетранспортер, ми його розвертали кормою і баштою з кулеметом в бік противника, щоб можна було зманеврувати на трасі, бо місця для маневру було замало. На БМП можна розвернутися на 360 градусів за долю секунди, а на БТРі так, на жаль, не зробиш. Наказав своєму водієві: "Вперед, за мною, роби, як я. Нам треба вивести цей БТР". І ми ривком висунулися з посадки по тому суглинку. Ми добігаємо до імпровізованого блокпоста, він пірнає в БТР, я починаю забирати боєкомплект: цинки, гранатомети. Закриваю всі апарелі, стрибаю на броню, і від’їжджаємо. Тільки від’їхали метрів на 200-250, дивлюся – приліт на те місце, де був наш БТР. Приліт був сильний, тому що попало по броні БТРа, мені залетіло в плитник, повз нас просвистіло. Уламки були вже на вильоті, тому нам не загрожували. Але сам факт – вони нарешті пристрілялися! Отак ми з водієм врятували наш бронетранспортер. Вивели його в безпечне місце, в район автозаправки "Бренд Ойл". Я наказав водієві замаскувати техніку, а сам повернувся за хлопцями. Щось не давало мені спокою, я підняв голову вгору – і нарахував п’ять дронів. Вони над нами кружляли, як коршуни, по спіралі, розвідували місцевість і корегували вогонь. Я почав стріляти, бо два дрони були дуже низько. Одного вдалося підбити, він упав у посадку, інший відлетів і набрав висоту. А інші дрони, типу літаків "Орлан", літали безпосередньо над нами дуже високо.

Коли ми діставали хлопців, все ж не дорахувалися кількох, тому що командир розвідувальної роти наказав, щоб вони трохи далі відійшли. Поїхали на КСП, там залишили бійців. Після цього треба було забрати те, що залишилося. Виявилося, немає кулеметника на турель. Кажу: "У нас є кулеметник". Мій боєць Костя Золотий до того часу служив в Нацгвардії, якраз навідником на "Козаках", він це діло розумів. Заліз, зайняв позицію. Ми повернулися на той імпровізований блокпост, забрали все, щоб не залишати противнику нічого. Тільки почали звідти виїжджати, стався приліт, тобто, вони вже взяли блокпост під вогневий контроль.

Далі ми спустилися до наших хлопців, зробили перегрупування. Побачили, що всі цілі і здорові.

- На заправці?

- Не на самій заправці, а в лісі, де ми заховали техніку. Зі мною зв’язався комбат, запитав, де ми. Під’їхав з Тріумфом – командиром 1-ї аеромобільної роти. Ми доповіли обстановку, комбат наказав робити засідку.

- Ви її зробили чи все ж таки відійшли в місто?

- Так вийшло, – через паузу відповідає Роман, – що нам дали підрозділ розвідроти з числа мобілізованих осіб. За декілька днів до цього вони потрапили під авіаудар, за їхніми словами, їх ганяла ворожа авіація і бомбила. Той, хто був під авіаударами, розуміє, що це трохи лячно – коли по тобі прицільно працює авіація. У хлопців просто не витримали нерви, вони сказали: "Ми всьо…" Мене це розізлило, я почав їх приводити до тями, тому що – ладно, вони, але це могло і на моїх негативно вплинути.

А ще я не встиг набрати комбата і попередити, що у нашого БТРа вийшли з ладу два передні мости, і він може стати будь-якої миті. Крім того, ми не знали міста, тому що одразу, як приїхали, рушили на бойове завдання. Якщо ми ще розуміли, де що розташоване на півночі Ізюму, то як доїхати містом до комбата, не знали. Вздовж траси Е-40 в самому місті, біля зупинок, були влаштовані танкові засідки з розрахунками, ми нарахували три такі. Вже потроху сутеніло, наставав вечір, і висуватися на бронетехніці на них… Був великий шанс, що потрапиш під свою ж ракету. Всі ж на нервах, всі чекають противника… Хоча, коли тероборонівці від’їжджали, ми їм дали вказівки, щоб вони попередили: не треба стріляти по бронетранспортерах, тому що у противника гусянка – БМП, мотолиги, а на колісній техніці їдемо ми.

Я розумів, що на тому місці і з тим підрозділом з мобілізованих ми не в змозі виконати завдання. Треба щось думати. Людей для облаштування засідки треба брати інших. Я вирішив забрати свій резерв розвідки, який був у комбата на КСП, взяти ще більше гранатометів, запастися протитанковими мінами і висунутися назад. Ми повернулися з тим БТРом розвідувальної роти – вони нас провели по місту, бо знали його дуже добре, знали, як і де проїхати. Світло в місті було вимкнено, враховуючи бойову обстановку, вулиці не підсвічувалися. Нас завезли на КСП "Марс". Ми висадилися, зайшли до комбата, і здивування прямо читалося на його обличчі: "Чому ви повернулися?" Я доповів йому обстановку: "Враховуючи ситуацію, мені необхідно більше зброї, необхідно забрати своїх людей. Також треба замінити мобілізований особовий склад розвідроти". Я забрав свій резерв розвідки, нам дали міни.

Враховуючи те, що наш БТР виходив з ладу… Ми його пригнали, вивантажили з нього все нам необхідне – озброєння, технічні засоби розвідки, оптичні прилади, гранатомет, додаткові NLAW, боєкомплект, свої речі. І перевантажили все це на БТР 1-ї аеромобільної роти. Я знав водія (позивний Шима, на жаль, вже покійний), він нас чекав у районі автовокзалу, вже навантажений протитанковими мінами, протитанковими ракетними комплексами, гранатометами. Ми погрузилися і чекали. І в той час авіація і артилерія почали розносити місто.

- Коли ви проїжджали містом, вже був вечір. Але ти бачив, Ізюм був ще цілим?

- Більш-менш цілим. Коли ми проїжджали до Сіверського Дінця з півночі Ізюму, приватний сектор був цілий. Зранку росіяни почали розносити центр міста – собор напроти Центральної клінічної лікарні, саму ЦРЛ, школи… Тобто, вони цілили по скупченню, так би мовити, противника, а по факту били просто по людях. Я так розумію, оператору ворожого дрона байдуже, хто там бігає на тому відео, вони просто лупили й лупили.

Розбита будівля лікарні

Світла в північній частині міста не було взагалі, його вимкнули. Ми їхали по місту – було темно, ми бачили зоряне небо. Деякі наші хлопці прийняли планету Сатурн і зірки за безпілотники, казали: "Оно, за нами летить і летить…" Але на той момент дрони і справді вже були над містом, корегували вогонь артилерії – прилітало по прокуратурі, по ТРЦ "Марс". Коли ми доповідали комбату ситуацію, і, вже екіпіровані, виходили вантажитися на БТРи, почалися прильоти з "Градів" саме по ТРЦ "Марс". Пішли спалахи по ближніх п’ятиповерхівках, сам ТРЦ постраждав. Люди вибігають завантажитися – приліт, вони забігають назад, ховатися. Бо героїзм – це добре, але треба зберегти своє життя, щоб давати максимальні результати.

Під час затишшя ми ривком висунулися до БТРа, який чекав нас біля автовокзалу. Завантажилися. Одного бійця не дочекалися, він не встиг до нас добігти. Почали активно рухатися, Шима казав: "Треба валити, бо зараз нас засічуть". Так і сталося. Він дав по газах, ми від’їхали буквально метрів 200-300 – і туди, де був БТР, приліт з "Граду". Їдемо далі – знову приліт, уламки і крихта бетону б’ють по людях, по кормі. Центральна частина міста була дещо освітлена, ми їхали якраз по трасі, де було світло, і по нас методично прилітали "Гради". Не думаю, що це було прицільно, просто одна батарея навелася, друга – і розносили місто…

- Куди ви їхали?

- На центральний ринок Ізюму, там є кругова розв’язка. Шима їхав на Дідів міст, тому що ми повинні були знову проїхати його і висунутися на північ Ізюму. Але тут снаряд падає спереду, водій різко гальмує, потім дає по газах, потім падає позаду, прилітає з усіх боків. Шима дав по гальмах, і його занесло трохи правіше, тому він заїхав не в ту вулицю, куди було потрібно. Він каже: "Спішуйтесь, хлопці, тому що зараз вони нас накриють".

Я зрозумів, що нас почали пасти – нашу групу, наше скупчення людей, техніки противник бачив, як на долоні, через дрони. Тому що ми тільки забігли за багатоповерхівки – прильоти припинилися, тільки почали рухатися далі – нас засікли, прилітає снаряд. У подвір’я, багатоповерхівку один за одним шли прильоти.

Ми вийшли на комбата, доповіли, що не можемо висунутися. За тією ж поганою іронією долі планшети "Армії СОС", які були у нас в рюкзаках, побило уламками, вони не працювали. Якраз ліг зв’язок, інтернету нема. Комбат сказав, щоб ми висувалися до телевишки, там буде чекати новий БТР з нашим екіпажем. Ми ту вишку бачили, з міста її добре видно. Вирішили йти через цвинтар, через приватний сектор нагору, до вишки, але артилерія почала нас палити. Спочатку нас відсікли по верху, щоб ми не могли далі просунутися, потім влучили в саме подвір’я телевишки, там почався салют – я зрозумів, що влучило у трансформатор, феєрверк був, як на День Незалежності до війни. Після цього пропало взагалі будь-яке світло, зв’язок – нічого не працювало. Хлопці, які були на вишці, казали, що по них йде робота: "По нас стріляють, ми відкочуємося", і вони поїхали до ТРЦ "Марс". А ми, враховуючи ситуацію... Вона була така: ми посеред вулиці, рухаємося бойовим порядком, тримаючи дистанцію. Але нас бачили, по нас працювали, артилерія била по подвір’ях, по цвинтарю.

Ми розуміли, що треба ховатися. Спустилися до багатоповерхівок і зникли з їхнього поля зору. Знайшли підвал, де можна сховатися. Мій головний сержант взводу завів туди людей. Треба було зорієнтуватися, де ми є. Я заходив крайній і побачив приліт. Недалеко від будівлі СБУ є приватний будинок, у нього прилетів снаряд, цей будинок згорів дотла. Вони не могли нас знайти і просто били по місцю, де приблизно ми були. Ми спустилися до підвалу. Намагалися вийти на комбата, доповідали, що все одно будемо пробиватися до Дідового мосту. Але ми не знали, де він розташований, де це місце, інтернету немає – хоча б місцевих запитати, побачити якусь карту.

- У тому підвалі, куди ви забігли, не було місцевих людей?

- Ні, бо там нічого не було обладнано під укриття. Але коли хлопці почали там якусь вечерю організовувати, розставили чергування, я вирішив пройтися далі. Там було якесь приміщення, завішане шторою, я туди зазирнув і побачив, що там все ж є люди – жінки, діти. Вони були вкриті ковдрами, покривалами – спали. Люди сховалися від артилерійських обстрілів. Я вирішив їх не чіпати, щоб не налякати. І зрозумів, що нам потрібно звідси виходити, бо ми можемо підставити під удар цивільне населення.

- Це вже була глупа ніч?

- Так, це була ніч.

День другий. 7 березня

- Вже настало сьоме число. Я не міг заснути, тому що мене непокоїло те, що ми не можемо виконати поставлене завдання. Міста ми не знаємо, не знаємо, де розташований ТРЦ "Марс". Знаємо лише, де телевишка – і все. Намагалися через неї в офлайн-режимі зорієнтуватися хоча б приблизно, де ми є, але нічого не виходило. У всіх сідали телефони. Ми вирішили не користуватися ними, щоб зберегти енергію – може, десь буде зв’язок. Намагалися вийти через радіостанцію на комбата – все було безрезультатно, тому що або глушили зв’язок, або він просто не проходив. Зв’язок у місті – це трошечки проблемно. Тим більше, що противник подавляв місто за допомогою РЕБ-засобів.

Ближче під ранок, коли ми прокинулися… Ну, як прокинулися – в таких умовах, в холоді, сильно не заснеш… Взяли теплоізоляцію з труб, постелили замість карематів. Хто встиг забрати спальні мішки з бронетранспортера, ділили один спальник на трьох-чотирьох. Той чергував, той розминався. А так – прокидаєшся, у тебе все тіло скуто холодом, не можеш толком поворухнутися. А треба діяти далі, треба щось робити.

З однієї точки зору, життя особового складу – це пріоритет, але виконання завдання – найвищий пріоритет. На нас розраховують, це необхідно. Тому я дав команду швидко збиратися. Хтось встиг щось поїсти, попити води. Ми зібрали екіпіровку, перевірили зброю, організували бойовий порядок і висунулися в місто. Було вже не так темно, можна було поспілкуватися з людьми. Більш-менш стихли артилерійські нальоти. Почали розпитувати місцевих, як нам вийти на автовокзал, у центр міста, куди нам рухатися. Вони показували дорогу, ми йшли. Коли вже змогли зорієнтуватися на місцевості, відкрили планшети, акумулятори котрих зберегли, визначили місце, де ми є. Побачили сліди від прильотів. І зрозуміли, що Шима таки звернув не в той провулок від кругового повороту біля центрального ринку. Хлопці мене спитали, що будемо робити далі. Я сказав: "Як що? Будемо шукати наших".

Почули, що по місту працює ворожий танк, вихід і прихід – майже одночасно. Хтось із хлопців помітив, що їде якась машина, схожа на позашляховик. Я скомандував до бою, бо, можливо, то був прорив противника. Але побачили, що це наші. Це виявилася група ССО, не група Яшки, інша, їх було дві. Вони сказали, що ворожі танки підійшли впритул до міста, ідуть бої. Їхній пікап був побитий уламками, шини всі пробиті, хтось з хлопців був поранений, перебинтований.

Ми знову спробували вийти на комбата. Нарешті вийшло. До нас під’їхав БТР з нашим екіпажем. Комбат поставив завдання висуватися до школи-гімназії № 4 біля собору і там вступити у взаємодію з командиром 1-ї роти Тріумфом. Він вже сказав, що на півночі, з району залізничного вокзалу, йде обстріл з танка, нам потрібно його знищити. Кажу: "Питань нема, висуваємося на точку". І ми поїхали.

Гімназія № 4. Справа розбомблене крило від влучання з танка. Ізюм.

Вже коли ми їхали на БТРі, бачили, що місто зруйноване вщент. Всі дороги, траса, центральна площа, будівля держадміністрації, парк, алея, школа – все було зруйнованим.

- За ніч?

- За ніч! Ми бачили вирви від авіабомб, посічені дахи, асфальт, вікна, двері, дахи, перекриття, стовпи, дроти – все було посічене. Обабіч траси стояли понівечені вщент машини, згорілі. Було небезпечно рухатися, тому що всюди траплялися великі вирви. Дроти іскрили. Десь вони були натягнуті, як розтяжка, і, перебуваючи на броні, можна було звернути шию або отримати травми від них. Ми рухалися по місту, від постійних прильотів дрижала земля, щось потрапляло в очі. Все горіло, все було в диму, відчувався смог від палаючих будматеріалів, дерев, смоли, шиферу… І купи людей, котрі виходили з будівель, включаючи дітей, за всім цим спостерігали. Ми кричали, щоб вони ховалися в укриття, але їм було байдуже, вони були в шоці: вчора було більш-менш, а сьогодні вже все, Армагеддон, міста майже немає… А ворог продовжував бити…

Вирва від ФАБ біля гімназії № 4. Ізюм. 7 березня 2022 року

Понівечена техніка національної поліції та ТРО. Гімназія № 4.

На ранок 7 березня ми доїхали до залізобетонного мосту на позицію Діда. Там зустріли БРТ 1-ї роти і снайперів бригади. Запитали, як проїхати на іншу частину міста. Вони сказали, що через міст, але він сильно прострілюється ворожим танком. Бригадні розвідники на "буханці" ледь встигли проїхати останніми. Коли вони їхали по вулиці, по паралельній вже ішов російський танк. Тобто, вони ще встигли проскочити. Але нам вже було байдуже. У нас було бажання, навіть не бажання, а високий порив виконати завдання. Золотий перевірив роботу акумулятора NLAW, все працювало. І ми – вперед-вперед – пішли працювати. Але коли почалася взаємодія зі снайперами, Золотий знову перевірив акумулятор, і він не спрацював. Питаю, що в нас є з гранатометів – лише "мухи". Потім Монгол, вже покійний, каже: "Командире, ми можемо не підірвати танк, потрібен NLAW". Стали питати місцевих військових – ні у кого не було NLAW. Ну, блін, думаю, все проти нас. Вийшов на Тріумфа, доповів, він сказав: "Приїжджай, видам тобі нові NLAW, зараз усе буде".

Приїхали до нього, він каже: "Давай мені бійця, я зараз видам вам всі акумулятори, вони в районі ТРЦ "Марс". Вони із Золотим висунулися, я в цей час чекав у школі. Почалися масовані прильоти в районі школи, знову по ЦРБ, по собору, по наших дислокаціях, бо їх було видно з дронів. І всі цивільні будівлі, багатоповерхівки, особняки – все піддавалося вогню, все горіло, все вибухало. Тріскався шифер, полум’я було, може, метрів 20 догори, йшов такий жар… Авіація постійно налітала, розносила все, танки стріляли, працювали РСЗВ, артилерія – місто просто рівняли із землею. Я так і не дочекався Золотого, бо почалися прильоти безпосередньо по школі, біля нас. Я пішов в укриття, перевірив, що мої люди на місцях, сказав: "Готуємося до бою".

Зав’язався бій у районі Дідового мосту, я чув переговори Діда, як вони намагалися стримати танки, але вони просто розібрали їхню позицію. Були загиблі, когось засипало землею. Дід доповідав комбату, той наказав ухвалити рішення про відхід за міст і підрив. Пройшов деякий час, бійці відійшли, Дід перевірив, що всі в безпеці, і стався перший підрив. Вибухова хвиля прокотилася по всьому місту, і нас трохи засипало трухою.

Далі бої перекотилися на залізний міст, котрий біля автовокзалу. Росіяни під’їжджали, стріляли упритул, працювала артилерія. Через деякий час прийшла команда підривати і цей міст, бо був ризик того, що росіяни його перейдуть. Підрив – знову ударна хвиля. Я не встиг вийти з підвалу, щоб побачити обстановку, – мене просто скотило вниз по сходах. Згодом прийшло повідомлення, що Тріумф – "двохсотий". Для мене це було шоком. Потім передали, що Тріумф – "трьохсотий", а розвідник – "двохсотий". Значить, мій Золотий – все… Загинув мій боєць, котрий пішов за NLAW.

Далі забігає водій Шима, віддає мені документи, віддає телефон Кості Золотого. Сказав, що його вже забрали. Потім на мене виходить комбат: "Дай пару людей на евакуацію". Ми виділили сержанта і бійця на евакуацію поранених і вбитих. Був у мене боєць Соловей – він теж вже загинув, на жаль. Нам сказали дорозвідати міст і зробити фотопідтвердження того, що ми його підірвали – що прольоти склалися. Ми піднімалися на дах школи, щоб був кращий огляд, але не встигли це зробити, бо по школі відпрацював танк, нас трохи штукатуркою і стелею привалило. Вирішили зайти з боку ЦРБ, там є триповерхова новобудова біля самої лікарні – думали звідти сфотографувати. Але комбат вийшов на зв’язок і наказав спочатку висуватися в район Дідового мосту, потім виправив завдання: вже не до Дідового треба, а в район пішохідного – там іде прорив противника, і треба допомагати. Дід і його підрозділ також передислокувалися до пішохідного. Я сказав хлопцям, що треба виходити, але вони відповіли: "Йде артилерійський обстріл, це дуже ризиковано. Ми всі можемо полягти, бо ми для них – групова мішень". У мене були змішані почуття... Я все розумію. З одного боку розрахунок правильний: якщо 15 чоловік рухаються, навіть перебіжками, це дуже жирна ціль. А враховуючи, що йде обстріл міста, яке просто знищують, то на нас навіть авіацію би не пошкодували – рознесли б. Але я сам розумів, що це самогубство – йти по місту, котре обстрілюється. Ти біжиш по вулиці, десь поруч падає снаряд – і тебе вже немає.

Тут до мене підбігають двоє цивільних людей – в "Адідасах" з трьома смужками... Питають: "Братан, чим допомогти?" Щоб ви розуміли: два худорлявих мужчини в "Адідасі", з барсетками, з автоматами з підствольниками – і пропонують допомогти.

- Звідки вони взялися?

- Не знаю. Питаю: "Хлопці, ви хто?" – "Та ми місцеві". — "Тероборона?" — "Ні, просто місцеві". – "А де ви взяли зброю?" – "Та, тероборона побігла, покидали автомати, чи випали вони у них, а ми підібрали". Питаю: "Ви що, зовсім?.." – "Та кажи, чим допомагати". Кажу: "Вантажте на себе гранатомети". Своїм хлопцям наказав розпаковувати "Мухи", бо вони були в поліетиленових пакетах. Ми спорядилися. Я сказав, щоб бійці залишалися тут, чекали вказівок комбата і доповіли йому, що вони готові до виконання завдання, щоб якщо що – одразу сіли в БТР і поїхали. А я сам висунувся з місцевими на допомогу Діду. Лише бачив цей міст з висоти, де там опори. Питаю цих чоловіків, як пробратися до того мосту, щоб можна було вдарити по противнику. Вони кажуть: "Покажемо коротку дорогу". Ми пішли дворами, вийшли до гаражів, і там був, так би мовити, вид на сам пішохідний міст, на ту частину міста, де йшли бої. Ми вийшли, відпрацювали. Коли викочувалася бронетехніка, ми по ній відпрацювали з гранатометів. Я швидко провів чоловікам лікбез, як стріляти з того гранатомету. Ми зробили пострілів десять, може, трохи більше.

- Вони стріляли також?

- Так. Я їм звів гранатомет, кажу: "Прицілюйся". Вони вибігають – бум, постріл перший, постріл другий, беру другий гранатомет – і знову… І так без зупинок. Потім бачу: над нами почав баражувати "Орлан", приходи пішли дуже близько. Кажу: "Хлопці, нас засікли, треба міняти позицію". Ми передислокувалися. А коли ми були біля ТРЦ "Марс", я побачив, що там, біля прокуратури, є запас "Мух". Кажу: "Нам треба поповнити боєприпаси". Ми пішли туди, і біля прокуратури я зустрічаю знайоме обличчя – тероборонівця, з котрим ми були 6 березня на блокпосту. Питаю, де Яшка. Каже: "Отам". – "Де – отам?" — "На даху працює". Я вирішив, що це на даху прокуратури, ми туди піднялися, та Яші там не було.

- А чому ти взагалі про нього згадав?

- Тероборонівці казали, що співпрацюють з Яшкою. Одне із завдань ССО – це організація руху опору, а тероборона в цей рух безпосередньо входить. Плюс у нього був "Харріс" – американська радіостанція, такі були тільки у них. Побачив, що біжить ще один боєць Яші і кричить: "Давайте ракети, нам ще потрібні ракети!" Кажу місцевим: "Завантажуємо "Мухи", беремо ракети до "Стугни". Висунулися разом з бійцем з позивним Калина до п’ятиповерхівки, піднялись нагору, на технічний поверх, і вище, на сам дах. Привітався з Яшкою, вони з Фродо якраз розвернули "Стугну" і працювали по противнику, який намагався штурмувати місто, переходячи через пішохідний міст. Фродо був безпосередньо за "Стугною", Яшка коригував. Я хотів допомогти хлопцям. Мені сказали: "Тримай телефон, знімай все – потрібно фіксувати, куди летить ракета". Всі ракети відходили трохи лівіше цілі.

Я особисто бачив над самим місцем бою, де працював противник, якесь марево, як у пустелі. Звідти виїхав омонівський "Урал" білого кольору (це їхні поліція, спецпідрозділ) з броньованим кунгом, він працював по нас і від’їжджав. Тільки ракета летіла по ньому, намагався відкотитися. Перша ракета – він відкочується в провулок. Друга ракета пройшла лівіше. Так збіглося, що він відкотився назад, і ракета поцілила – відлетів шмат білого металу. Яшка був дуже незадоволений, що ракети так сильно мажуть.

Далі по нас почала працювати "тридцятка" – 30-міліметровий "Калібр", і стрілкотня. Ми вирішили змінити позицію, тому що нас спалили. Спустилися донизу і відійшли до прокуратури. Там перегрупувалися і вирішили, що не треба давати їм спокою, треба постійно їх бити. Спустилися трохи нижче по вулиці до пішохідного мосту, там чекав Джонік, ще один боєць Яші. Вони разом з бійцями тероборони боронили місто. Висунулися дворами, максимально наблизилися до краю перед річкою, а потім перейшли вулицю в районі церкви. Завели рух опору, зайшли в саму школу через вікно з подвір’я. Ми вирахували, що в одному з будинків на тому боці вулиці вони почали розгортати щось схоже на КСП, якийсь штабний пункт. Тому що там почали підніматися антени для зв’язку. Я так розумію, Джонік підняв коптера і побачив то все.

План був такий: шквальним вогнем ударити по тій позиції, потім відпрацювати з гранатометів і висунутися далі, змінюючи позицію. Все так і вийшло. Ми відкрили вогонь по тій точці, відпрацювали, почали евакуйовуватися. Яша виводив групу, я був замикаючим, щоб контролювати, чи всі вийшли. Нас було два офіцери в одній групі. Коли ми відходили від школи, прилетіло саме у шкільне подвір’я. Мені попало в ліву ногу – відчуття було, наче тобі на футболі врізали з ноги випадково. Зрозумів, що треба ховатися, перелетів через паркан і укрився за цегляною будівлею. Потім висунувся до Калини, ми відбігли на безпечну відстань. Якраз почався сильний сніг. Я відчував щось не те з ногою, гадав, що мене вдарило каменюкою. Розрізали штанину, виявилося — уламкове поранення, наскрізне. Крововтрата є, але не критична. Доповів комбату, що я "трьохсотий", вказав, де перебуваю. Він сказав: "Знайди свій підрозділ і висувайтесь до мене".

Все наче було нормально, поки був адреналін. Але коли він трохи відійшов, я почав кульгати на ліву ногу, вона стала дерев’яною, боліла. У теробороні був місцевий бойовий медик Аптечка, його звали Євген. Він сказав, що мене потрібно перев’язати. Ми повернулися до тієї п’ятиповерхівки, звідки вели вогонь "Стугною", там у підвалі місцева тероборона влаштувала свою позицію. Мене оглянули. Коли я знімав термобілизну, випав уламок, тому що він пробив м’які тканини і застряг між шарами термухи. Мені сказали: потрібно, щоб оглянув професійний лікар, затампонував, зробив дренаж.

Ми висунулися до ЦРЛ. Там я познайомився з хірургом Юрієм Кузнєцовим, він оглянув мою рану, сказав, що все більш-менш нормально, тому що уламок пройшов наскрізь. Він поставив дренаж, наклав тугу пов’язку, дав антибіотик, знеболювальне. Ми повернулися до школи, там була група Яшки, 1-ша рота. Якраз тоді відпрацювали танки.

- Це знову четверта школа?

- Так, та сама, що неподалік лікарні. Це було сьомого березня в обід. До обіду танк відпрацював по школі і повністю склав, якщо дивитися на школу з боку двору, праве крило: пробило дах, другий поверх. Ми з хлопцями чекали команду комбата. Пам’ятаю спалах, потім купу пилу – нам на голови посипалася штукатурка. Це вже другий раз, коли мене завалило.

Мене спитали, як нога – нормально, можу рухатися. Ми знову пішли на п’ятиповерхівку. Я з Аптечкою, тероборонівським медиком, дорозвідували обстановку і побачили, що на тому березі від річки вздовж вулиці стоїть колона бронетехніки: танк, два БТРи, мотолига, а позаду неї БМП. Працював їхній снайпер, прикриваючи цю колону. Ми хотіли відпрацювати з гранатомета, але снайпер нас засік. Ми ховалися за п’ятиповерхівкою, і вони почали цей будинок розбирати, тому що побачили там гранатомети.

Тоді ми з Яшкою висунулися на нашу точку, де працювали зі "Стугни". І вже групою гранатометників відкрили вогонь по колоні противника. У відповідь отримали прильоти з танків, БТРів, але щось влучало і по них. Зав’язався такий смачний бій! Танкісти (не знаю, може, то були курсанти) мазали: бачать, звідки йде вогонь, та влучають не в цей під’їзд, а в сусідній. Ми спустилися, щоб змінити позицію (я наполягав, що це треба робити якнайшвидше), бо танк почав розуміти, де ми розташувалися. Тільки вийшли з під’їзду – знову приліт, знову спалах… Я тільки побачив спалах – і вже лежу на асфальті. Наді мною стоїть Яшка як ні в чому не бувало і каже: "Знаєш, треба все ж таки міняти позицію, бо щось не те…" Кажу: "Ти що, серйозно?.. Тільки що танк відпрацював". Ми встали і перейшли далі. Я шкутильгав, не міг бігти, ледве ходив. Вони мене поклали в підвал біля ТРЦ "Марс", сказали: "Ми зараз прийдемо. Візьмемо прилади нічного бачення, щоб можна було встановити спостережний пост на позиції". Можна сказати, так і закінчився день 7 березня.

- Ви розбили ту колону хоч трохи?

- Трохи розібрали, підбили бронемашину. Ця техніка вночі не працювала по нас. Так розумію, щось попало і під башту, і в сам корпус. Але, як казали хлопці, переважна більшість ракет летіла вниз, лише одна чи дві дісталися цілі. Інші – або рикошетом, або вздовж, та суттєвої шкоди не завдали. Тому що переважна кількість людей були з тероборони, це мобілізовані або місцеві, вони вперше в житті, напевне, стріляли з гранатометів.

- Тебе залишили в підвалі?

- Яшка і Фродо поклали мене на койку і пішли за приладами нічного бачення. Мене знайшов мій підрозділ. Ми розташувалися в підвалі і почали розподіляти, хто де буде чергувати, готували технічні засоби розвідки, тепловізори, нічні прилади. Підійшла група Яшки. Хлопці пішли нагору п’ятиповерхівки і спостерігали за місцевістю. Під час чергування не було ніяких ознак того, що по них прицільно хтось працює, але артилерія і РСЗВ все одно били по місту, літала авіація – казали, що було чутно гул літаків.

День третій. 8 березня.

- Ближче до ранку почався обстріл, у наш підвал прилетіла "градина" – вона влучила прямо в сходи і розірвалася. У стіні між входом до підвалу утворилася діра. Пощастило – пройшла над нами.

Вранці валив нормальний сніг. Комбат вийшов на зв’язок. Ми вже почали орієнтуватися, хто де є, де 1-ша рота, де ми. Нам повідомили, що йдуть домовленості на рівні держав, що будуть організовувати "зелені коридори" для вивозу цивільного населення. Тобто зранку всі мали дотримуватися режиму припинення вогню. Але вогонь вівся. Заради справедливості треба сказати, як з боку росіян, так і з нашої сторони.

Йшов сильний сніг, і лише літали їхні "пташки". Літали дуже низько. Піднімись на п’ятий поверх – можна палкою збити. Ми вирішили не стріляти, не порушувати домовленість, щоб під вогонь не потрапили цивільні через те, що ти вирішив збити дрона. Все зрозуміло, але… Завжди є "але". Потім підійшли бригадні снайпери.

- Як довго тривав цей "зелений коридор"?

- Десь дві години, приблизно з дев’ятої до одинадцятої. Я зранку пішов на перев’язку до ЦРЛ до Кузнєцова, там зустрів тероборонівців. Вони сказали, що сьогодні будуть вивозити цивільних. У лікарні я побачив метушню. Деякі лікарі відмовлялися виїжджати. Мене перев’язали.

Підвал центральної районної лікарні міста Ізюм. Рятувальний острів – називає це місце Роман.

Ми повернулися на свої позиції, прийшли бригадні снайпери. Іван Похідько з позивним Джонік підняв коптера. Я і мої кулеметники прикривали його на випадок нальоту дронів. Дорозвідували місцевість. І на тому березі річки в приватному секторі ми знайшли скупчення противника – до 20 одиниць колісної техніки, БТРи, котрі стояли в будинках, дворах, посеред вуличок, танки, БМП. До речі, знайшли той же білий "Урал", який підбили. Він був не боєздатний, просто стояв собі перекошений трошки. Ухвалили рішення, що треба їх пошебуршити – це дужа жирна ціль, таке скупчення техніки. Якщо організувати наліт, можна знищити багато русні. Але ми вирішили передати координати на вище командування – для того, щоб можна було відпрацювати артилерією. Ми чекали артилерію до вечора, але не було можливості у неї ударити.

- Ще не був знищений пішохідний міст?

- Він не був знищений сьомого березня, коли були підірвані основні мости. Він був завалений вибухівкою, але підірвати не вдалося, тому що обстріли пошкодили проводку, причому в такому місці, що підібратися туди було вкрай проблематично – територія прострілювалась. До речі, як пізніше мені розказав Кузнєцов, місцеві намагалися переходити на той бік, але росіяни розцінювали це як шпигунство і розстрілювали людей. Я бачив чоловіка, у нього було кульове поранення в плече, також кулі пройшли вздовж живота і ключиці. Тобто, його поранили, він одразу впав, прикинувся мертвим, його добивали, але невдало. Куля пройшла по дотичній, але залишила борозни. Він пролежав на морозі чотири години, поки росіяни не відійшли. Це при тому, що він йшов з білим прапором і щосили ним махав. Як це можна розцінювати, я не розумію…

- Він сам виповз з мосту?

- Так. Коли почало темніти, поповз по-пластунськи і через двори дійшов до лікарні. Йому надали медичну допомогу.

- Поки ви чекали на артилерійську підтримку, чим займалися, про що говорили? Так розумію, цього дня у вас було менше дій, ви менше бігали містом.

- Сьомого березня, коли ми воювали на мостах, ще було активно. Восьмого березня дії більш-менш стишилися, тому що було організовані "зелені коридори" за домовленістю. Чому ми вирішили передати координати, а не самі спробувати знищити ту техніку? Тому що один-два снаряди можуть зробити так, що ця скупчена техніка почне знищувати сама себе, бо в кожній броні є боєкомплект. Загорілося – йде детонація, ланцюгова реакція, вибухи… Артилерія більш ефективна. А якби ми підійшли, міг зав’язатися бій, могли б бути втрачені люди, і ми могли взагалі не підбити жодної одиниці техніки. До того ж, то не чмобіки були, а дуже сильний противник, підготований, який взагалі не рахувався з втратами, з ресурсами, максимально докладав зусилля для того, щоб все навколо знищити.

Ми політали на дронах, проаналізували, де розміщена техніка, її тип, координати. Ми з Яшкою сиділи разом, все це підбивали, він відмічав у чаті всі цілі – щоб передати координати командуванню вище. Враховуючи обстановку, для того, щоб можна було корегувати вогонь, вирішили попрацювати зі снайперами по противнику вночі. А група Яші і мої хлопці – піти в прикриття і, відповідно, корегувати вогонь для ударів. Коли це все було організовано, сплановано, ми піднялися на телевишку, щоб зібрати спорядження, вийти на командування вище, доповісти обстановку, навести засоби старшого начальника РСЗВ і висунутись на точку для корегування. Снайпери облаштували собі позиції раніше, а ми висунулися на телевишку. Там було затишно і просторо – приміщення габаритами як спортзал. Деякі тероборонівці і підгрупа Яші там вже відпочивали.

Фродо запам’ятався мені дуже сильно – ми встигли здружитися під час бойових дій. коли я пересувався по місту, у моїх черевиків відклеїлася підошва, тому що під ногами постійно цегла, будівельні матеріали, нерівна поверхня… Черевики класні, але вони не витримали того всього – сніг, багнюка, постійні навантаження… Доходило до того, що я брав армований скоч чорного кольору і обмотував їх. Іншого взуття, на жаль, не було. Ще й телефон у мене накрився після першого ж артобстрілу. Фродо якось підійшов: "Ми взяли проросійського чоловіка років десь 50, – ось тобі його телефон, тобі ж він потрібен". Я переставив сім-карту, карту пам’яті і пішов подзвонити дружині, сказати, що зі мною все добре, бо вона хвилювалася – останній раз я телефонував їй шостого березня, коли точилися бої за Глинське. Поздоровив її з Восьмим березня – Міжнародним днем жінок. Того дня це був найкращий подарунок, який можна уявити… Трошки поспілкувалися, і далі ми пішли у справах.

Яшка тоді зазнав поранення в стегно – так намагався зловити зв’язок. Ті гади стріляють, а він ходить, ловить зв’язок, бо йому треба вийти на командування через інтернет. Я з ним поділився антибіотиком і знеболювальним. З Джоніком та Фродо спілкувалися на різні теми, обговорювали спорядження, командування, у кого які заходи проводилися, хто як готувався до всього цього, хто як взагалі потрапив до війська. Хтось розказував про Яшку, про командирів, що всі мотивовані, готові воювати.

- Глибоке поранення було у Яшки?

- Не знаю точно, чи глибоке, але він міг пересуватися. Напевне, як у мене, наскрізне, тобто, загалом легке. Рухатися можеш – все добре.

Ми буквально з годину поспілкувалися, повечеряли – і рушили на точку. Вийшли, сіли на буса, заїхали ще до мого екіпажу БТРа, котрий працював як ретранслятор для комбата – тримав зв’язок між містом і 1-ю ротою та нашим взводом.

- Це було біля ТРЦ?

- Ні, вони були на заправці "Паралель" трохи вище. Поки ми вантажили додаткове озброєння й оснащення, бачили, як ворожа артилерія вистрілила освітлювальні міни, щоб подивитись на місто. Ми бачили, як намагалася зайти авіація на телевишку, але тоді ще працювала ППО – стояла начебто С-300. Літак заходить – ідуть відстріли. Він робить одне піке, друге, третє і уходить високо, тому що нічого не може зробити. Я це добре запам’ятав.

Потім ми поїхали містом. Зупинилися біля ТРЦ "Марс", я забрав ще декількох хлопців. І пішим порядком висунулися до багатоповерхівки навпроти пішохідного мосту. Дісталися туди близько 22-23 години. Зустріли снайперів, піднялися на третій поверх і там у квартирі встановили чергування. Я першим заступив на пост, вирішив дати трохи відпочити хлопцям, і чув, як наші снайпери працювали по тій стороні. Потім відстояв свою зміну і ліг спати.

День четвертий. 9 березня.

…А 9 березня ми всі дружно прокинулися від прильотів по будівлі. Це були танки, артилерія, потім на закуску почала сипати РСЗВ. По ходу, наші снайпери когось там трошечки розворушили, вбили когось із русні.

- О котрій годині для вас почалося 9 березня?

- Десь шоста-сьома ранку. По нас почали щільненько класти, дуже сильно. Били прицільно. Хлопці нарахували приблизно три танки, котрі виїжджали і по черзі розстрілювали будинок. Артилерія стріляла по будівлі ближче, далі, в сусідні двори – тобто покривала сектор, намагалася знайти, де розмістилися снайпери. Потім почали підключатися РСЗВ, ми чули прильоти і розриви. Будинок трусило дуже сильно, десь вибивало шибки. Фродо намагався зв’язатися зі снайперами і почати організовану зміну позиції. Я відправив свого снайпера на дах для підтримки хлопців, котрі працювали, а Яшка, Джонік і я залишилися в тій квартирі контролювати сектор. Коли до нас піднімався Фродо (він якраз був між другим і третім поверхами), стався приліт танкового снаряда в сусідню квартиру. Приліт був потужний, тому що виніс квартиру, пробив цегляну стіну на сходах. Фродо вибуховою хвилею відкинуло на проліт з верху до низу, скло потрапило йому в поперек. Він забіг, каже, що у нього "там щось". Ми побачили, що куртка пробита, в плямах крові. А мені вибуховою хвилею руку закинуло аж за спину. Струсонуло дуже сильно, в квартирі посипалася стеля, шафи просто попадали, у ванній кімнаті побився кахель. І всюди була пилюка. Перше, що я подумав: що з моїм снайпером на четвертому поверсі? А він через деякий час забігає, трохи контужений: "Нас аж підкинуло на даху від вибухової хвилі". Тоді Фродо каже: "Яшка, пора валить". Яша погодився: "Так, треба міняти позицію". Ми спустилися по сходах і разом зі снайперами вийшли з протилежного боку будівлі через квартиру на першому поверсі. Зібралися відходити, але знову прильоти мін у подвір’я, знову уламки… Але, на щастя для нас, всі були цілі і неушкоджені.

Ми почали рухатися в бік ТРЦ "Марс". Забігли в першу багатоповерхівку. Там у підвалі перев’язали Фродо, затампонували рану. Це робив Яшка, я допомагав йому. Інші хлопці спілкувалися з цивільними, які ховалися в підвалі. Далі ми знову висунулися до ТРЦ. Звідти я, Фродо і Яшка пішли до ЦРБ, до Кузнєцова – потрібно було перев’язати Фродо. Своїх хлопців я залишив у підвалі. Снайпери пішли по своїй програмі, а ми рушили до медиків. Там Фродо почали обробляти, Яшка все фіксував на відео, щоб залишилося "на пам’ять для потомків". Коли закінчили з Фродо, почали маніпуляції з моєю ногою. І ми вийшли на подвір’я. Яшка сказав, що відвезе Фродо до Слов’янська в лікарню і повернеться. Я попросив: "Залиште мені хоча б радіостанцію, щоб був зв’язок". Яшка відповів: "Тримай "Харріс". Я тобі залишу Джоніка, поки ми не приїдемо".

Ми з Джоніком висунулися до нашого підвалу біля ТРЦ. Стали чекати. Хлопцям сказав, що треба збирати речі, ми повинні висуватися до телевишки, бо, по-перше, там є зв’язок, по-друге, там наш комбат, наше командування, нам буде набагато простіше звідти отримувати бойові завдання і виходити на завдання в місто. І всі будемо безпосередньо один біля одного. Вирішив, що будемо висуватися з інтервалом в п’ять хвилин: виходить перша група, засікаємо п’ять хвилин, іде друга група, потім третя і так всі – щоб не було скупчення особового складу. Але вийшло трохи інакше. Перша група пішла, ми з Джоніком чекали своєї черги, і тут по радіостанції повідомили, що противник буде кидати понтонні мости в районі пішохідного мосту, пляжу. Вирішили, що потрібно висуватись туди.

У нас була точка "Берлога" в зеленій будівлі по вулиці Покровська, 55, біля магазину "Вега". Там була точка збору групи Яшки, тероборонівців і нас. Ми всі там зустрілися: Калина, Борода з тероборони, Джонік з моїми хлопцями. Потім на нас вийшов Яшка, сказав, щоб я взяв Калину і зі своїм підрозділом зробив дорозвідку. А Джонік щоб висувався до Яшки, забрав розряджений "Харріс", мені віддав працюючий, і щоб тероборонівці висувалися з ним на вишку для координації. З Калиною ми поспілкувалися, розбили бойовий порядок і висунулися на дорозвідку до річки.

Останнє фото Яшки. Телевишка. Ізюм. 9 березня 2022 року

Поки ми рухалися, чули, що артилерія працює – вибухи, прильоти. Але особливо на це не звертали уваги. Рухалися дворами, через приватний сектор. Дісталися дороги, яка вела з бетонного мосту до пішохідного. Там був невеликий особняк. Нас зустріла жінка, її чоловік і син вже воювали. Ми сказали, що залишимо у неї основну групу, а самі – я, Калина і Адвокат — висунемося для дорозвідки. Ми все пройшли, побачили, що понтони ніхто не кидає – немає розвідувальних ознак наведення понтонної переправи. Прийшли на спостережний пост 1-ї роти в районі міського пляжу, там нам сказали, що чують, як працює генератор, але чий це генератор, невідомо.

Доповідали на Яшку, бо він міг далі передавати інформацію. Але у відповідь – тиша. Сигнал щось не проходив. Але ми постійно пробували. В якийсь момент нам відповіли. Це був Зелений, командир снайперів. Він сказав, що Яшка "двохсотий" і що на них здійснили авіаналіт.

Бомбардування телевишки. Ізюм

- О котрій годині приблизно це було?

- Після обіду. Вже вечоріло. Коли це сталося, Калина сказав, що в разі смерті командира групи саму групу виводять з району на доукомплектування. Ми знову зібралися в районі "Берлоги", я їм передав "Харріс", вони попрощалися і висунулись на телевишку. Ми залишилися у "Берлозі" і намагалися вийти на нашого комбата.

- Яшка встиг відвезти Фродо в лікарню?

- Яшка і Фродо поїхали в Слов’янськ до шпиталю вранці. Яшка повернувся і був на вишці, бо ми його спочатку чули по радіостанції. Ми намагалися вийти на комбата, вважали, що він десь безпосередньо в тому районі. Гадали, що там багато загиблих. Особливо мене непокоїв той факт, що я відправив першу групу на телевишку, і вони, можливо, також все, загинули… За моїми підрахунками, це було, напевне, шість бійців. Зв’язку толком не було, тому оцінити втрати я не міг.

Вже вночі після всіх подій на пляжі я вирішив піти на КСП 1-ї роти, яка була в 4-й школі, щоб визначитися, де комбат, вийти з ним на зв’язок. Дочекався Тріумфа. Він приїхав вже перемотаний. Коли він був поранений, командування прийняв Кент, командир взводу, Ярослав, нині покійний. Тріумф сказав, що був у комбата, все нормально, знає, де він. Я спитав за своїх людей. Він сказав: "Можеш, як кажуть, кропить їх холодною водою — їх вже немає. Я теж послав водія попити каву на вишку – того водія не стало". Це мені трошки дало по моральному стану, тому що зрозумів, що почав втрачати людей, бійця за бійцем.

Комбат перебував у будівлі СБУ. Висунувся туди з місцевим тероборонівцем Олександром – він сказав, що проведе мене туди, знає, де це. Ми йшли по місту. Воно було мертве, вже нічого не працювало взагалі. Проходили по центральному ринку – все було розбите, місцями спалене. В аптеках, кіосках вибите скло, вікна. Люди намагалися забрати хоч щось, що могло стати в пригоді. У кафе "Кулінічі" розбили вітрину, забрали всю їжу, тому що підвозу продовольства не було. Місто просто перестало існувати. Пройшли "АТБ". Супермаркет працював на резервних генераторах після того, як повністю вимкнули світло. Там не було нічого, лишилося чергове освітлення там, де зберігається м’ясо, консервація. Крім желатину, на полицях не лишилося нічого, люди все згребли.

Ми зайшли в СБУ. Я побачив там трьох своїх бійців, котрі якимось чином пристали до комбата чи він їх забрав. Зайшов до комбата, доповів йому обстановку, що та як, де ми були весь час. Вирішили, що наш підрозділ буде стояти в районі школи № 4, на КСП 1-ї роти, для того, щоб можна було координувати дії. Комбат сказав мені, що знає, де ми були. Тому що коли ми працювали з Яшкою, він постійно передавав координати противника, щоб ударила артилерія.

Після цього ми з тероборонівцем повернулися. Я взяв свої особисті речі, дійшов до "Берлоги", забрав особовий склад, і ми вийшли на 1-шу роту.

День п’ятий. 10 березня.

- 10 березня зранку комбат сказав, що потрібно сходити на телевишку дорозвідати, що там залишилося з озброєння, боєприпасів, ПЗРК, щоб все це можна було скомплектувати і забрати в слушний час. Я спитав комбата про своїх людей, хто де, можливо, хтось залишився під завалами. Вийшло так, що в бомбосховище, яке є у телевишці, можна зайти з різних сторін. Кажу: "Можливо, є шанс знайти там когось". Він каже: "Там вже нікого з живих ти не знайдеш".

Взяв із собою групу Солов’я і кулеметника Ганса. Ми риссю побігли до вишки через цвинтар, котрий розташований на пагорбі. Пройшли яблуневий сад біля телевишки. Зайшли у генераторну. Після авіаудару ми побачили картину… Все, що пару днів тому було цілим, тепер… Лишилися самі руїни. До огидного верещали генератори. У генераторній ми побачили сліди крові, надання домедичної допомоги: аптечки, розірвані наліпки, тампонада, гемостатики… Я побачив плитоноску Джоніка – на ній був характерний напашник, засоби зв’язку... На передній плиті була величезна діра від уламка, вся в крові, задня плита також повністю залита кров’ю. Я так розумію, що під час авіанальоту він отримав смертельне уламкове поранення, його ще намагалися, можливо, стабілізувати, але… Від такої дірки не виживають, та ще й у грудну клітину.

Снаряга Джоніка

Ще ми знайшли спорядження Бороди – тероборонівця, з яким воювали, розвантажувальні жилети, все інше. Я наказав хлопцям позбирати те, що придатне для використання з тактичної медицини, боєкомплектів, патронів. Далі ми побачили тероборонівців, які ходили містом, одного я впізнав. Ми сказали: "Зайдіть в приміщення, тому що над містом літають два "Орлани", вони розвідують обстановку". Вони відповіли: "Та нас ніхто не спалить". Я наполягав: "Зайдіть".

КрАЗ "Спартан" підрозділу снайперів, який був знищений під час бомбардування телевишки 9 березня 2022 року. Ізюм.

Я вирішив пройтися по тих завалах і руїнах. Можливо, знайти своїх людей, яких засипало. Знайшов місце поховання двох хлопців з нашої бригади, якщо не помиляюсь, зенітника і того самого водія, про якого говорив Тріумф. Я не зміг до них підібратися, дістати їх. Пробирався через генератори, трансформатори, все було у проводах, забите цеглою… Можна сказати, утворилися кам’яні джунглі. Я дістався до прольоту, який склався. Під ним побачив тіло. Спочатку подумав, що це мій снайпер, але потім придивився і побачив, що то був Яшка. Його завалило плитою зверху, присипало по пояс бетонними крихтами. Я намагався якось витягти його звідти, пробратися до нього, тому що туди, в принципі, на той час можна було залізти.

Але тероборонівці, яким я наказав не висуватися, таки, я так розумію, привернули увагу дронів. По радіостанції надійшла команда "Нора" – ховатися, йде авіаналіт. Я ще раз спробував дістатися до Яшки, але не вийшло. Зрозумів: якщо зараз помилюся, то й його не витягну, і по мені відпрацюють.

Побіг до своїх хлопців сказати, що пора тікати. А ми якраз перед цим підбили підсумки, пофотографували все озброєння, склали його докупи. Тобто поставлене комбатом завдання виконали. Але авіаналіт! Треба тікати, бо авіація – то страшна штука. Ми через той же яблуневий сад спускалися до цвинтаря, бігли на всіх парах, скільки могли. Коли вже спускалися по гірці, почалися вибухи, і вибуховою хвилею нас відкинуло вниз, ми покотилися. Забігли в першу багатоповерхівку, що трапилася по вулиці. Трохи перевели подих. Хлопцям я наказав спускатися вниз сходами. Я заходив крайнім і побачив, як над будинками літає винищувач, побачив його реактивні двигуни, стабілізатори, оперення – всю цю противну картину, як він залітає на повторний захід… Він скинув бомби на телевишку і на місто, бо нас знову вибуховою хвилею закинуло на ті сходи й вкотило у підвал. Там були місцеві бабусі, вони були трохи в шоці, що закотилися три людини. Ми підсвітили – а там буквою П стоять лавочки і бабусі сидять. Вони в шоці, ми теж: нічого собі!

Вийшли звідти і риссю побігли до будівлі СБУ, до комбата. Там його не було, він поїхав на доповідь до командира бригади про обстановку в Ізюмі.

- Того дня твій боєць дістав поранення в обличчя… Як це сталося?

- Комбата ми не застали, але був командир бригадної розвідувальної роти, заступник командира батальйону і командир 1-ї роти Тріумф. Обстановка на той момент склалася така: противник почав рухатися, він отримав змогу штурмувати місто через пішохідний міст і в районі міського пляжу. Моя група висунулася на допомогу і на підсилення особовому складу 1-ї роти, яка стояла біля пішохідного мосту. Але, знову ж таки… Враховуючи те, що необхідно було висунутись туди терміново, що ми були далеко від тієї точки, і те, що артилерія почала працювати по місту, і над ним постійно літали БПЛА, ми пішли через приватний сектор. А противник діяв так: артилерійським вогнем розчленували, роз’єднали підрозділи і не давали їм з’єднатися знову. Мій боєць Хімік, який пізніше зазнав поранення, йшов зі мною, я – попереду, він – прикриваючи мене. Одна група йшла з лівого флангу, моя група – з правого. Групу з лівого флангу накрило артилерією, люди не мали змоги піднятися, так їх крили. А ми рушили далі. Дав їм вказівки, щоб вони діяли по ситуації, і що ми будемо чекати їх знизу. Якщо вони не дійдуть, нехай йдуть до 1-ї роти в забудову, де розташовувалися їхні позиції.

Почався сніг, підвалював так нормально. Я з Хіміком пішов уперед, а група позаду втратила нас з поля зору. У радіостанцію було вже чутно, що йде бій, бригадна артилерія працювала по противнику, йшов стрілецький бій між підрозділами. Ми з Хіміком вирішили йти вперед далі. Можливо, було не варто робити так, бо наш підрозділ роз’єднався, а це небезпечно в таких ділянках, у міській забудові це взагалі самогубство: там купа мертвих зон, звідки можуть відкрити вогонь. Дві людини – це не боєздатна одиниця, в тому плані, що побратими не зможуть тебе прикрити для того, щоб евакуювати. Але ж стояло завдання прийти на підтримку. До того ж ми цього дня з підгрупою Яшки вже дорозвідали цю місцевість, тому знали, куди рухатися.

Ми дісталися міського пляжу і виявили прорив противника. Зав’язався бій. Мого бійця поранило в обличчя, про що я дізнався пізніше. Гадав, що його поранило в ногу, тому що він висунувся трошки далі, ніж я йому казав. Я казав тримати дистанцію п’ять метрів, він відійшов на п’ятнадцять. А це відкрита місцевість. Я його гукнув, він повернув голову – і в цей момент його вразила куля. Він впав, але ворушився. Я працював короткими чергами, змінював позицію – створював враження, що тут працює до відділення людей. Противник так і гадав спочатку. Я ховався за шиферним парканом – по ньому було прекрасно видно, куди прилітають кулі. Бій тривав три-п’ять хвилин, але я відчув, що мене оточують, бо в шифері почали йти пробоїни по діагоналі. Я зреагував, побачив два тіла, що біжать, відкрив по них вогонь – вразив обидві цілі, вони не піднялися і вогонь не відкривали. По мені запрацював кулемет, почав косити все навкруги. Весь цей час, паралельно відстрілюючись і перекочуючись, я намагався встановити голосовий контакт з Хіміком. Тому що, за правилами тактичної медицини, якщо у тебе вже є втрати, ти не повинен допустити ще більших втрат. Але він не відповідав. Я зрозумів, що він знепритомнів, плюс побачив, що біля нього здіймаються фонтанчики землі, тобто, його добивали, щоб він не піднявся.

Почали стріляти з гранатометів. Я був у дворі. Влучило в горище літньої кухні, яка була позаду, – пробиття, підірвало дах. Потім ще один приліт, і ще… Я зрозумів, що вони знають, де я, і, можливо, будуть створювати маневр, щоб мене вбити. Я ухвалив, мабуть, одне з найважчих рішень у житті. Я ж об’єктивно розумів, що не можна зараз бігти до пораненого стрімголов і витягувати його з-під вогню на відкритій місцевості – це просто самогубство. Також розумів, що я – командир розвідувального підрозділу з радіостанцією, яка прошита на весь батальйон. Якщо мене вб’ють і радіостанція дістанеться ворогу, це буде смерть, вони вирахують, хто де розташовується, і зможуть всіх перебити. Ще й я залишився один, підрозділ розколовся – так склалися обставини. Тобто, не завжди все виходить так, як ти відпрацьовуєш на навчаннях, що всі біжать за п’ять метрів один від одного.

Я ухвалив рішення, що потрібно відійти до наших. По-перше, вийти із зони ураження, доповісти Тріумфу, що у них прорив між двома ВОПами – "Прапором" і "Кабаном" зі сторін міського пляжу. Доповів. Виявилося, що ми своїм вогнем сполохали ворога. Я висувався дворами, паралельно бачив, як вони біжать по тій самій вулиці. Прискорився, тому що треба було їх випередити. Вийшов у районі зупинки, побачив, що їх немає. Добре, що встиг. Повторюся: ухвалив важке рішення залишити Хіміка там, на місці, бо він більше як три хвилини не приходив до тями, плюс по ньому прилітало.

Я дістався наших, знайшов свій підрозділ. Боєць з позивним Бєня був у першій підгрупі, яка відкололася, і він також намагався знайти наших. Якраз почався великий сніг.

Через 40 хвилин після поранення, як я потім дізнався, Хімік отямився, заповз у двір, скинув із себе все спорядження, зброю, порвав військовий квиток і, шкутильгаючи і втрачаючи свідомість, побрів, куди очі бачили. Точніше, одне око… В цей час Бєня виходить на вулицю, що веде від пішохідного мосту до бетонного, бачить Хіміка і кричить: "Я тебе зараз застрелю, кацап!" А той: "Не стріляйте, це я!" Вони один одного впізнали, той підбігає до Хіміка, хапає його на спину і тягне на собі. Поки Хімік був притомний, він йшов, але коли непритомнів, доводилося його тягнути на собі. Уявіть: на тобі бойове спорядження, зброя, а ти ще тягнеш на собі людину, плюс ти сам нормально не їв і не спав останнім часом.

Почала працювати артилерія – не конкретно по них, просто по цій площі. Їх накрило, Бєня знепритомнів. Отямився і таки дійшов до наших. Місцеві перехопили Хіміка, забрали його і відвезли до лікарні. Там Кузнєцов його прооперував. У Хіміка було поранення в обличчя, повністю роздроблена права орбітальна кістка, вибита щелепа, півноса нема… Тобто, там була діра. Але медичний персонал під керівництвом Кузнєцова просто витягнув його з того світу. Наступного дня ми знайшли нашого пораненого, тому що я в перервах між боями ходив на перев’язки, і організували його евакуацію. У цьому нам допоміг ізюмчанин. У нього було два авто, він сказав: "Я ж на двох не виїду". А нам якраз була потрібна машина для евакуації важкопораненого. Цей чоловік сказав, що сам з Костянтинівки, де базувався наш батальйон. Спитали у нього адресу, контактний телефон, пообіцяли, що повернемо авто. Хіміка евакуювали, потім він поїхав у Дніпро, де його далі прооперували. Так ми врятували йому життя.

- Він живий?

- Так. Він пройшов курс реабілітації, купу пластичних операцій. Зараз служить у нас в розвідувальному взводі, виконує бойові завдання. Отримав командирське звання і посаду.

- А Бєня?

- Він списався за станом здоров’я. Людині вже за 50 років, багато не набігаєш…

До речі, машину цивільному ми повернули!

- На той момент було зрозуміло, що місто ви не втримаєте? Яке було відчуття?

- Все, що спадало на думку, – що ми повинні стримати противника якомога довше, щоб інші сили могли підготуватися до відбиття атак, підготувати рубежі оборони, підтягнути сили: як десантні, так і піхотні частини.

- Скільки особового складу тримали місто? Можеш сказати хоч приблизно?

- Орієнтовно в період з 6 по 13 березня місто тримали десь до 200 людей особового складу. Це враховуючи підрозділи 90-го окремого батальйону, бригадні підрозділи, територіальну оборону, місцевих. Тому що в різний період кількість людей змінювалася: хтось загинув, хтось був важко поранений, когось евакуювали, а хтось приходив нам на допомогу – так було з 2-ю аеромобільною ротою, це приблизно 60-70 людей особового складу, її прислали, щоб підсилити нас. Ми на той час вже розуміли, що ми тут для того, щоб на собі скувати сили противника, не дати йому змогу вальяжно зайти в місто. Тому що Ізюм, як кажуть, – це ключ до Донбасу, бо це панівні висоти і це пряма дорога на Слов’янськ. Якби ворог дійшов до Слов’янська, гадаю, це було б передумовою для оточення угрупування ООС. Тому ми стримували той рух, як могли.

Залишення міста

- Ви забрали потім те, що напакували на вишці?

- Так.

- Коли ви знову туди заїхали?

- Востаннє на вишці я був увечері 12 березня, коли надійшла команда, що мій підрозділ повинен висунутися туди до комбата й отримати завдання. Ми мали організовано відійти із самого міста на нові позиції. Це була спланована операція, затверджена командуванням вище, яка враховувала обстановку, що склалася, та те, що противник вже обійшов місто і почав його оточувати. Надійшла команда: дають "зелений коридор" для організованого відступу з міста. Почали виходити перша рота, друга рота, потім ми з комбатом…

Ми виходили останнім підрозділом нашого батальйону. Йшли пішим порядком через місто, вздовж приладобудівного заводу. Потім вийшли у приватний сектор на півдні міста і через нього вздовж річки Сіверський Донець дісталися населеного пункту Кам’янка. Далі через Суху Кам’янку полями вийшли до південної околиці села. Там нас зустріли БТРи 1-ї роти з екіпажами, котрі евакуйовували особовий склад. Снігу було місцями десь по пояс. По нас прилітала ворожа авіація, вона намагалася бомбити позиції, бомбити сили оборони, які прикривали фланги міста. Зі слів командира 2-ї аеромобільної десантної роти Васо підрозділи 95-ї бригади прикрили лівий фланг міста, щоб не дати його повністю оточити. І авіація працювала по 95-й бригаді.

Ми відходили з комбатом через ті поля. У нас були, враховуючи моє поранення, ще бійці, котрі під час боїв пошкодили собі колінні суглоби, але вони відмовилися евакуюватися, тому що хотіли продовжувати бій. Хлопці допомагали один одному. Виходили, можна сказати, на останніх зусиллях.

- А як і коли ти востаннє заходив на вишку?

- Ми були на вишці 12 березня вночі. Я спробував знову дістатися до Яшки, але оскільки був завданий повторний авіаційний удар, там все додатково завалило. Я лише краєм ока бачив, що він там, але вже витягнути його неможливо було. Спробував дістатися і наших хлопців, потім зрозумів, що й це неможливо. У себе в телефоні відмітив точку, де вони. І загадав: якщо ми вийдемо живі-здорові, зв’язатися з командуванням їхніх підрозділів, щоб розказати, де під завалами є тіла. Після того ми спустилися в бомбосховище, де була наша крайня точка, КСП. Комбат через засоби зв’язку віддавав накази аеромобільним ротам, контролював, щоб вони вийшли з міста. Ми відрахували свій час і рушили звідти.

На телевишці було ще деяке наше пошкоджене майно – рюкзаки, спальники пробиті. Було вирішено спалити все це на місці, щоб воно не дісталося противнику. Порушувалося питання стосовно цивільних – можливо, це їм знадобиться. Але, враховуючи те, що цивільні ховалися по підвалах, підходити до вишки було в принципі небезпечно, бо вона була під контролем противника, цивільні могли тут просто попрощатися зі своїм життям. Бо, кажу ж, армії рф байдуже, цивільний чи військовий, у них, так розумію, ціль – просто знищувати українців, і все. Після того, як ми підпалили все, що там було, ми відступили від телевишки і почали рухатися організовано бойовим порядком до населеного пункту Кам’янка.

Яшка – надлюдина

- Чим тебе вразив Яшка?

- Яша для мене став… Перше наше знайомство було, як я казав, трошки холодним. Але потім ми побачили один в одному споріднених людей. Ми готові воювати, готові тримати оборону нашої країни. Це була людина, котра заражала шаленим оптимізмом, і тобі хотілося з ним воювати, залишитись з ним працювати. Ти розумів, що поруч з тобою однодумець і побратим, котрий буде до останнього боронити країну.

Роман Косенко, позивний Яшка

Розумієте, на війні іноді достатньо один день повоювати з людиною – і ви вже наче знайомі вічність. Напевне, це і є бойове братерство, бойовий дух, котрий об’єднує. Людина, яка пройшла з тобою пекло, з якою ви разом воювали з російською нечистю, – все, ти вважаєш його своїм побратимом. Тому Яшка став мені більше, ніж друг, більше, ніж брат. За ці чотири дні, що ми з ним працювали, мені дуже сподобалося, як він діяв… Було видно: ми на одній хвилі, готові захищати країну – і ми це робили.

Яшка вражав ще й тим, що постійно був на телефоні: то скидав повідомлення рідним, то друзям, то командуванню… Постійно намагався зловити зв’язок, через що дістав поранення в стегно. У нього наче й не було страху, взагалі ніякого. Повз нього летить все, що може летіти, по ньому стріляють танки, артилерія, – а Яші все по боку.

Спорядження Яшки, з яким він працював в Ізюмі

- У вас немає спільної фотографії, де ви разом?

- На жаль, ні. Бо, як я казав, мій телефон був пошкоджений, а Яшка знімав все на відео, і його телефон залишився при ньому в спорядженні. Я не знаю, чи вдалося всі файли з нього дістати, але, гадаю, там збереглися фото і відео, де ми разом працюємо. Там було все: і залишки техніки, і відпрацювання по противнику усі чотири дні, які ми воювали разом. Фотографувалися і вночі через прилади нічного бачення – вся наша банда, яка йде на завдання. Він знімав відео і казав: "Ми працюємо, все, Ізюм наш, будемо відстоювати його до перемоги, до останнього!" Коли перебуваєш із цією людиною поруч, ти розумієш, що так і буде. Цей позитив – ніколи не здаватися, навіть у найскрутніші часи, коли тобі здається, що все, зараз тобі кінець – він неповторний.

Якби він залишився живим, я б з великою радістю співпрацював з його групою. Тому що це – справжній воїн. Це надлюдина.

- Як ти дізнався, що його дістали?

- Коли на Харківщині почався контрнаступ, я активно за ним стежив, тому що мої хлопці, котрі залишилися далі воювати, також брали участь у звільненні. Коли з’явилася новина, що Яшку дістав з-під завалів його друг Іскандер, у мене, прямо кажучи, як камінь з душі зняли: Яша поїде додому, його поховають, як воїна. Проскочила новина, що на його похоронах священник впав у яму… Це все не просто так. Це все Яшка! Я згадав той випадок, коли під’їхали ті попи, – Яшка їх просто ненавидів. І я подумав: "Яшка, ти навіть з того світу вирішив їх потролити жорстко!" Дійсно, я дуже щасливий, що його дістали.

Після поранення за першої змого Роман поїхав на цвинтар до Яшки. Фото Наталії Дмітрієвої

"Шервудський" ліс

- Коли ти прийшов у десантні війська?

- У 2016 році, 20 січня, в 5-ту батальйонно-тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади на посаду розвідник-санітар у розвідувально-десантну роту. Десантником взагалі я став ще до початку служби, тому що в Полтаві, де я проживав, був клуб з посиленою підготовкою, з парашутно-десантним нахилом, з вихованням традицій десантників. На момент прийняття посади я вже мав 15 стрибків з парашутом у викладці: рюкзак десантника, автомат з набоями, штик-ніж... Я проходив цю підготовку, у нас були навчання: після висадки зібратися відділенням, піти в атаку, на штурм… І я вже тоді розумів, що хочу бути десантником, стану їм, і у мене все вийде. Почалася війна, і я вирішив піти служити саме в десантні війська. Мене туди порекомендував мій побратим Максим Шмідт, він зараз воює на Донецькому напрямку, пройшов Бахмут. Ми з ним дружили і разом почали бойовий шлях.

Я служив у розвідувальній роті. Наш командир, майор Тодорук, якось сказав: "Ви хлопці перспективні. Треба будувати нове українське військо, тому велкам ту Одеса, вступайте до військової академії". – "Питань немає", – я склав іспити на факультет військової розвідки спеціального призначення, навчався чотири роки, здобув офіцерське звання. І коли настав час розподілення, без вагань обрав десантні війська. Мене направили в 90-й окремий аеромобільний батальйон. Для мене було честю там служити, тому що батальйон славетний, пройшов багато боїв, там служило багато героїчних людей, котрі захищали нашу країну. Тому для мене це було честю. Я прийняв розвідувальний взвод і почав службу в 90-му батальйоні на посаді командира розвідувального підрозділу.

- Після Ізюму де довелося воювати?

- Після виходу з Ізюму 13 березня я ще дні два намагався ходити, не помічаючи поранення, але на третій день нога дуже сильно набрякла, стала великою, синьою, і начмед примусово відправив мене лікуватися в шпиталь. Ті два тижні, які я провів на лікуванні, наш батальйон воював ц Кам’янці. Разом з 95-ю бригадою вони тримали оборону, відбивали атаки, штурми. Не долікувавшись, у кінці березня я приїхав до комбата в Долину і знову очолив свій підрозділ.

Потім почалося Богородичне. Місцеві називали його Шервудський ліс, бо там дуже великий лісовий масив. Якщо не помиляюся, це Національний парк "Святі гори". Ми тримали там оборону, змінили розвідувальну роту, котра там базувалася. 2-га аеромобільна рота зайняла позиції в цьому лісі, а наш підрозділ підтримував їхні дії.

Після цього були бої за Яцківку, Кримки, Олександрівку – це на північ від Святогірська. Коли бої перекотилися знову в "Шервудський ліс", почався масований наступ 9 травня, обстановка складалася не найкращим чином, комбат сказав: "Ми передислокуємо ваш підрозділ на той напрямок". 11 травня ми туди перебралися. Нас зустріли запалювальними та фосфорними снарядами, якими вони покривали ліс. Вибухало це все безпосередньо над селом, над лісом.

Ми заїхали до комбата, і я отримав бойове завдання. Позицію "Браво", котру ми тримали як спостережний пост на висотах у Шервудському лісі, зайняла тероборона, і їх оточили. Їх відрізали від КСП 1-ї роти. Ми висунулися їм на допомогу. Завдання ставилося дуже просте: піти на підкріплення, посилити підрозділ, витягнути звідти всіх поранених і чекати підходу двох танків та 40 одиниць особового складу з КСП 1-ї роти, їхати їм назустріч і зустрітися на місті, де була засідка тероборони. Після цього наш підрозділ повинні були вивести.

Але так склалося, що ворог дуже активно працював по лісу, активно вишукував техніку, і нам не вдалося дочекатися підкріплення. Ми безпосередньо на місці організовували оборону і відбивали чисельні напади противника. Вони спочатку йшли, гадаючи, що там сидить лише тероборона, яку вони зможуть вибити. Але натрапили на десантників і відчули дуже потужну відсіч. Вони, я так розумію, трішечки були в шоці від такого ходу дій. Потім по них відпрацювала артилерія. Я гадав, що то наша, але комбат сказав, що наша артилерія там не працювала, це була їхня, самі ж своїх накрили. А нам це в плюс, як не крути.

Наступного дня, 14 травня, поїхала бронегрупа, щоб нас вибивати з позицій. Наш взвод зазнав колосальних втрат, були вбиті, важкі "трьохсоті". Оскільки у мене в підрозділі вже не залишилося бойових медиків, бо всі вони були поранені, то я, враховуючи свій досвід служби на посаді бойового медика в 5-й БТГр, паралельно виконував і ці обов’язки. І там, на позиціях, надавав допомогу важкопораненим бійцям. Декому розірвало ногу, у деяких були забої, переломи, кульові поранення. Організував евакуацію, щоб не було ще більших втрат. А далі, коли це все закінчилося, з групою, яка залишилася, пішов подивитись загиблих. Я сподівався, що мої змогли відійти, але ні, хлопці загинули. Це дуже сильно на мене вплинуло. Я сприйняв ці втрати на свій рахунок. І мені хотілося мститися. Вже не було страху, не було нічого, я просто хотів зробити так, щоб ворог перестав існувати. Але мої хлопці мене зупинили, сказали, що не треба гарячкувати…

Ми зайшли на проміжну позицію "Залізо" для підтримки сил і вже тримали оборону там. Стримували напади противника, який вів стрілецький вогонь, артилерійський. Під час одного з боїв мені в приклад автомата прилетіла куля – я вже потім це помітив, рюкзаки були пробиті кулями, уламками… Можна сказати, дуже сильно повезло під час того бою.

А поранило мене 21 травня. Було 5.45 ранку, я прокинувся і почув, що над нами баражує безпілотник. Зазвичай він пролітав повз нас, а тепер завис саме над нами. Потім викотилася БМП з репродуктором, почала транслювати пропаганду, грали похоронний марш – це їхня улюблена тема. Казали, що ми будемо годувати хробаків, що нам всім амінь. Перед цим ввечері закидали агітаційними снарядами з листівками, мовляв, здавайтеся. І почався бій. Нашу висоту розносили танки, артилерія, БМП. Рвалося все, дуби ламалися навпіл, переорало усе, що можна було переорати… Я дістав поранення в ногу.

Спочатку гадав, що все нормально, але коли підняв коліно, зрозумів, що нога бовтається, перебиті всі кістки. Сержанти мої, котрі були неподалік, також зазнали поранень, по них прилетіла черга. Я думав, що їх вже немає. Але вони вийшли звідти, трохи хитаючись, маючи поранення і контузії, почали допомагати іншим розвідникам, які також були поранені, мене витягували. Скрізь усе рветься, уламки падають, летять, а їм все одно, вони витягують командира. Зробили імпровізовані ноші, шину і під вогнем мене евакуйовували. Покійний Соловей, про якого я вже казав, отримав тоді уламкове поранення в ногу, шкутильгав, і важку контузію, тому що після цього сильно затинався.

- Але тягнув тебе, хоча сам був поранений?

- Так, він тягнув. Допомагав і іншим хлопцям, які дістали поранення в стегна, руки, ноги. Самі поранені, вони витягували інших поранених. Так і має бути, тому що десантники завжди прикривають один одного, бо ми завжди оточені ворогом, і надія є лише один на одного.

- Ця позиція встояла?

- Звісно! Потім Гіркін з Губарєвим давали інтерв’ю – вони якраз проти нас працювали. Казали, що на напрямку Долина – Богородичне у них було зосереджено від двох до трьох армійських корпусів – по людях, по складу техніки… Вони намагалися взяти Слов’янськ, дійти до нього через ліс. І самі стверджували, що їм дали по зубах. Як вони казали, одна батальйонно-тактична група чи ротно-тактична група стримала цю навалу. Чи це вартувало того? Кожен десантник бився до останнього. В ефірі я навіть чув такі розмови: "Накрило хлопців на позиції, є у мене один поранений в спину". А цей хлопчина по радійці каже: "Це не поранення, це так… Я залишаюся". У мене аж бойовий дух підіймався. Хлопці намагалися один одного підтримувати. Так, було важко, дуже важко. Не можу навіть передати, коли ти сам, своїми силами воюєш, намагаєшся стримати навалу, розумієш, яка армада на тебе пре, але все одно стоїш і розумієш: ти виграєш час тим, хто готується до війни, тим, хто зараз тренується на полігонах, тим, хто готує ударний кулак, щоб відбивати території. Це того варте. Кожен день, котрий ти обороняєшся, – це шанс.

Найцінніше – це люди. Люди зупиняють танки, люди зупиняють літаки, збивають їх. Десантники, як і інші захисники України, довели, що наш народ буде битися до останнього. І поки наші захисники тримали інші напрямки, ми тримали північ. Тому що якби ми не встояли, противник дійшов би до Слов’янська, і почалося б: "Ми взяли Слов’янськ!" Вони б просто розірвали зону ООС.

Ті зусилля десантників 81-ї бригади, які були не тільки на нашому напрямку Ізюм – Слов’янськ, а й тримали оборону Сєверодонецька, тримали оборону по всій лінії фронту і не давали противнику просунутися далі, з кожним днем розбивали мрії та надії росіян швидко захопити Донбас. Наша бригада, як і інші захисники і підрозділи, які були пліч-о-пліч з нами, не дали їм просунутися вперед. Рубіж Долина-Богородичне поховав плани росіян рухатися далі. І коли почався контрнаступ, наші військовослужбовці почали відвойовувати територію, один населений пункт за другим, далі і далі. Дійшли до Білогорівки, зараз там також тримають рубежі.

- Твоє поранення виявилося складним. Наскільки дратує, що лікування так надовго затягнулося?

- Понад рік я не був зі своїми людьми, зі своїм підрозділом. Але я розумію, що поранення не просте: вибило кістки, м’язи. Лікарі робили все для того, щоб мою ногу скласти. У Черкаси, де я лікувався, приїздили для обміну досвідом військові лікарі зі Сполучених Штатів, які оперували бійців, що виходили з Афганістану, Іраку. Вони консультувалися з нашими лікарями, поруч був перекладач. Він сказав: "Якби тебе лікували у нас в шпиталі в Рамштайні або в США, ми зробили б те ж саме, що зробили травматологи Черкас. Ваші лікарі на рівні". Вони боролися за мене, робили операцію за операцією, відновили дефект шкіри, нарощували кістки. Мета – щоб я знову ходив, щоб міг повноцінно жити. А далі – знову в стрій. І – до перемоги. Свій досвід, вміння, знання хочу передавати людям, щоб вони це застосовували, і це могло зберегти їм життя. Там, де я буду найкориснішим, – готовий працювати.

- Були моменти страху? Хоч раз пожалкував: краще б я не йшов у десантники, краще б десь полуницю збирав?..

- Взагалі ні разу. Було шкода лише, що у нас немає озброєння, яке може дістати ті кляті артилерійські системи і танки. Але я жодної хвилини не шкодував, що став на цю посаду, став на цей шлях, і що я десантник. Жодного разу! Як би не було важко, яких би втрат ми не зазнавали, ми – мої люди і я – завжди знали, на що ми йшли, знали, за що ми стоїмо, за що боремося. І кожен з нас був готовий віддати життя за те, що ми робимо, і за нашу країну: щоб ті кляті орки не дісталися наших сімей, щоб діти не ховалися по підвалах, не слухали артилерійські прильоти, не варили їжу в смітті. Щоб вони не ходили під окупантами, боячись щось сказати. Так, на жаль, для цього віддається найцінніше. Я спілкуюся і стараюся підтримувати родини полеглих побратимів. Тому що для мене це більше, ніж служба, – це сім’я, це брати…

Десантник – це та людина, котра все поставить на кін, щоб виконати завдання. Це та людина, котра розуміє всі ризики і котра готова ризикувати, навіть розуміючи, що втратить своє життя, – задля того, щоб виконати те, що потрібно, виконати бойове завдання. Десант ставлять на найгарячіші напрямки, там, де найважче. На нас розраховують. Десантник – це коли офіцер веде в бій своїх солдатів особистим прикладом, коли він стежить за кожним, коли він робить так, що виходять всі, а він – останній. Він не ховається за спинами своїх побратимів, він іде вперед, тому що це – його відповідальність, його люди. І він розуміє, що він, як і його люди, – це та сила, котра зітре все погане з цього світу, особливо русню. Десантники завжди тримаються разом і б’ються один за одного до останнього.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ